Автор revgurnal
Липень 29, 2015
Коментуйте

Чи рятує країну лібералізм? або Ще раз про «дві України» Миколи Рябчука

У №1-2 «Критики» за 2015-й рік з’явилася ґрунтовна стаття знаного публіциста і літературного критика Миколи Рябчука «Дві України: кінець амбівалентности?», в якій Автор пробує дати відповіді на стратегічні питання розвитку української нації і держави. Загалом проведений аналіз і концепція мислення вражають проникливістю, широтою і дотепністю мислення та стимулюють до цікавих переосмислень української модерної історії. Однак окремі думки авторитетного ліберального публіциста викликають не тільки застереження, а й підозру в навмисній дезорієнтації сучасного читача – національного аналітика, який хоче розібратися у причинах історичних промахів і поразок українства.

Головними тезами п.Рябчука є наступні:

1) в Україні триває не регіональний розкол між Сходом і Заходом, а ідентичнісний, тобто між самоідентифікаціями її двох основних соціяльних стратумів – постсовєтського і національно-українського;

2) проблемою для української державности від 1991 р. є те, що на референдумі за незалежність проголосували дві ідентично різні суспільні групи, які мають «несумісні версії української ідентичности, два різних розуміння, що таке Україна, українці, українська культура, українське минуле і українське майбутнє» (с. 4); відтак оця перша, постсовєтська, «креольська», група постійно розхитує українську державу, бо прийняла її випадково, як «певну стабільність», як форму вимушеного заспокоєння націоналістичних домагань другої групи – мовно, культурно, ідеологічно української;

3) теперішня війна на Донбасі, фактично з Росією, суттєво трансформувала світогляд «креолів» у бік поглиблення їхньої проукраїнської самоідентифікації;

4) М.Рябчук використовує поняття С.Шульмана (2005) про «східнослов’янську» самосвідомість більшости денаціоналізованих за царську і совєтську добу українців, які витворили собі міфологічні уявлення про «східнослов’янську мовну, культурну й етнічну спільність», якою вони систематично витісняють зі свідомості суспільства органічні національні уявлення і демонізують їх означеннями «націоналістичні»;

5) українці, за класичною схемою чеського націолога М.Гроха, у своєму націогенезі повноцінно не пройшли усіх трьох фаз розвитку – і звідси усі їхні проблеми, тобто у фазі «А» – «збирання інтелектуалами культурної спадщини» – ми ще наздоганяли eвропейський приклад; у фазі «В» – «національної агітації через освіту, пресу, культуру» – ми вже почали суттєво відставати, бо царська Росія розгромила український патріотичний рух на Наддніпрянщині і він повноцінно розвинувся тільки в Галичині і Буковині; у фазі «С» – «масової націоналістичної мобілізації, з політичними зусиллями активних партій», з виробленням модерної культури та наступально-вольової ідеології – українці, розбуджені Революцією 1917 р. і світовою війною, були вдруге розгромлені в СРСР. (Тут М.Рябчук чомусь не згадує, що було тоді на західноукраїнських землях у міжвоєнній Польщі. Чому? Цікаво…).

Наш Автор дуже проникливо описує прийоми русифікації в совєтський період. Наведемо цитату: «З одного боку, всі квазинаціональні інституції більшовики створили насамперед для пропаганди їхньої національної політики, а заразом для кооптації та корумпування національної інтелігенції. Їхнім головним завданням був не розвиток національних культур, а контроль за ними й утримання їх у провінційному, не модерному, переважно етнографічному стані. Фактично вони моделювали ситуацію, добре знану дослідникам колоніялізму, що описують культурні явища як такі, що «сприяють ствердженню чи розвитку імперської влади: позбавляють престижу, звужують поле активности, обмежують видимість, а то й нищать те, що є місцевим, автохтонним, словом, колоніяльним, натомість підкреслюють гідність, світову масштабність, сучасність, необхідність і природність столичного, центрального» (Марко Павлишин)» (с. 6). На такому ось ґрунті проросли ментальність і світоуявлення українських «креолів» – «східнослов’ян».

М.Рябчук робить ще три кардинальних висновки про сутність і проблематику сучасних політичних процесів в Україні. Перший: від кінця правління президента Л.Кучми влада однозначно вибрала орієнтацію країни на російськомовність, на постсовєтську ідентичність, що й почав реалізовувати підтриманий Кучмою новий прем’єр В.Янукович і його донецька команда. Це корисливо-свавільне втручання в об’єктивний процес поступової ідентичнісної націоналізації «креолів» зупинило їх в цьому і нацькувало проти гнівних «бандерівців-фашистів» Заходу країни та повело до соціяльних і політичних конфліктів, які вилилися в два Майдани.

Другий висновок: перемога ліберальних партій та блоків на останніх парламентських виборах в Україні означає консолідацію прозахідних сил як в російськомовному, так і в українськомовному суспільних стратумах, які відтепер успішно разом будуватимуть спільну батьківщину – европейську Україну – космополітичну, модерну, антитрадиціоналістську. Цей успіх означає остаточне історичне подолання радикального націоналізму, який однозначно заважає сучасним українцям будувати собі ринкову, демократичну, зреформовану країну. Саме цих радикалів-націоналістів (ВО «Свободу», а інших заради непопуляризації їх навіть і не згадується) і радикалів-комуністів режим В.Януковича маніпулятивно використовував, аби лякати Схід Заходом, а Захід Сходом (с. 10). Сам М.Рябчук лякає сучасника нібито наявним у Януковича і його радників сценарієм про президентські вибори 2015 р., на яких тому мав протистояти «фашист-радикал» із націоналістів.

І третій висновок: в Україні за весь період її соціяльних деформацій і колонізаторських русифікацій відбувся «драматичний поділ між «білим» російськомовним світом великих міст і «чорним» україномовним світом сільської периферії» (с. 12). До цього останнього висновку додамо аналітичне спостереження відомого сучасного соціолога Євгена Головахи, яке, гадаємо, увиразнить картину українського поділу: «У 1990-і роки завдяки великому майковому розшаруванню і виділенню політико-економічного естеблішменту у нас склалося неостанове суспільство. В Україні виділився закритий прошарок людей, який відтворюється завдяки внутрішнім політико-фінансовим можливостям впливу. Ці люди живуть у зовсім іншій реальності, ніж інша частина українського населення. Цьому невеликому відсотку громадян належить найбільша частка економіки країни та всі політичні важелі. І зараз ми знову все більше розуміємо, що всі політичні проекти, навіть найбільш екзотичні, створюються на кошти саме цих людей.

Щоб забезпечити своє існування, цей прошарок зацікавлений у підтриманні тотальної корупції. Маючи політичний та економічний вплив, він підживлює корумпованих чиновників, суддів та правоохоронців, які також забезпечують собі дуже непоганий економічний статус. За це закрита група людей отримує абсолютну недоторканність – не формальну, як народні депутати, а реальну та повну…

Багато в чому саме проти цього стану виступали люди на майданах, але складається враження, що змінити можна що завгодно, окрім можливостей цих персон. Не випадково озвучувалося багато ідей введення податків на розкіш, але нічого з цього не вийшло… всі проблеми з наповненням бюджету було покладено на пенсіонерів та пересічних громадян.

Ця форма замкнутої системи і є головною проблемою нашого суспільства. Як її здолати – дуже серйозне і складне питання, але від його вирішення залежатиме перспектива існування нашої держави» («День», 2015, №105).

Загалом п.Рябчук підводить до думки своєю статтею, що усіляке уповання на мову, національну культуру, етнічність є уявленням «премордіалістським», «домодерним» і приречене на ганебне завмирання. А ідеалом для українців має стати побудова «ліберальної демократії» за західним взірцем (с. 12). При цьому втор постійно повторює, що і одній, і другій, тобто російськомовній і українськомовній, групам треба йти на компроміси, аби досягнути політичної гармонії.

Щодо викладених тез і висновків у нас є кілька критичних запитань, які ми спробуємо розгорнути у контртези і пояснити неописані Автором складнощі українського націобудування та державотворення. А саме:

1)чи перемога ліберальних партій на останніх виборах була закономірністю чи наслідком інформаційно-технологічних маніпуляцій з боку влади?

2)чому Автор цілком не згадує про націотворчі процеси в Західній Україні у 1920-1940-і рр., які були вельми активними і яскравими?

3)чому Автор цілком ігнорує наявність в українському суспільстві і політиці фактору імперського шовінізму з боку етнічних росіян, який виявився таким дієвим при відторгненні від України Криму і у війні на Донбасі проти України?

4)чи може Україна успішно розвинутися як нація і держава без націоналізму?

Відповідь перша. Перемога ліберальних партій на останніх виборах була радше явищем ситуативним, маніпульованим та керованим олігархами, які й є правдивими «домінантами» українського політичного життя, на жаль. І п.Рябчук не може через свою надзвичайну компетентність та поінформованість цього не знати, але чомусь вдає, що щиро вірить, ніби три партії-переможці – «Блок П.Порошенка», «Народний фронт» А.Яценюка і «Самопоміч» – А.Садового органічно виросли із ліберально-демократичної правосвідомости й ідеологічної підготовлености українського суспільства. Усі ці три політпроекти є типовими проолігархічними утвореннями і їхній електоральний успіх базується винятково на надмірних фінансових «вливаннях» у їхню передвиборну політрекламу і загальний інформаційний піар. Насправді ці три політсили привели до парламенту велику кількість самих олігархів або їхніх маріонеток, класичних демагогів-кар’єристів і людей «ширмового» формату, як, наприклад, такими є комбати чи різні громадські активісти, які здебільшого лише підігрують стратегічним планам своїх фінансистів, хоч і роблять це імпозантно, красиво, з гарними декларативними акціями. Так, загалом ці три політсили виражають ідеологічно-ціннісний дискурс лібералізму, але чи таким своїм неякісним і чисто популістським використанням цього дискурсу сприяють зміцненню демократії – велике питання. І тут знов риторична репліка до мудрого п.Рябчука: чи він цього не розуміє? Думаємо, що чудово розуміє, але «підганяє», як то кажуть, дійсне під бажане.

Скажімо, якби наші олігархи раптово полюбили ідеологію християнської демократії або консерватизму, чи соціял-демократії, як це було на межі 1990 – 2000-х рр. за незабутніх Медведчука-Суркіса, то ми б зараз мали кілька «християнсько-демократичних» і «консерватистських» політпроектів, які успішно подолали б прохідний бар’єр до парламенту за допомогою олігархічних мільярдів. Олігархи традиційно ставлять на лібералізм, бо ця ідеологія своїми принципами прагматизму, вільного ринку, індивідуалізму, космополітизму і т.ін. максимально відповідає інтересам великого капіталу, який потребує меркантилізму та практицизму мільйонних мас (потенційних сліпих споживачів), максимальної свободи для своїх економічних інтересів по всьому світові, загальної розважально-цинічної настроєвости і моралі, аби в таких умовах легко маніпулювати людською свідомістю за допомогою тотально скуплених ЗМІ.

Друге. Аналізуючи процес українського націотворення, М.Рябчук робить низку влучних висновків, але чомусь обминає історію міжвоєнної Західної України, як це роблять, додамо, всі 100 відсотків українських ліберальних публіцистів. Чому? Всі вони традиційно акцентують на австрійському періоді історії Галичини і Буковини як на такому, що нібито сформував у західноукраїнській свідомості міцні демократичні принципи й уявлення. У цій тезі є два суперечливі до істини моменти: історична неправда і хитре маніпулювання очевидними фактами і притемнювання їх.

Неправдою є те, що в західних українців у період розвитку австрійського парламентаризму, тобто в 1848-1918 рр., сформувалися сильні демократичні традиції. По-перше, через надзвичайно високий рівень неписьменности і соціяльної злиденности західноукраїнські селяни (а тоді саме ця верства на 90% представляла українську націю) дуже мало були включені в реальні політичні процеси і переважно керувалися правами «Свинської конституції» (І.Франко, а цей великий чоловік знав, що казав), тобто цілком мало користали зі своїх демократичних прав і можливостей. Тому ледве чи можна говорити, що в цей період українська нація пережила повноцінну фазу «В» – «національної агітації через освіту, пресу, культуру», – бо чи мали тоді українці в Галичині й Буковині свою повноцінну мережу нижчих і середніх шкіл, свою масову пресу, свої видавництва і наукові центри, університети? Як відомо, ні. Були лише окремі «фрагменти» з цього: обмежена мережа початкових шкіл, до 1914 р. існувало тільки сім українських гімназій – у Львові (1867), Чернівцях (1871), Перемишлі (1887), Коломиї (1893), Тернополі (1898), Станіславові (1906), Стрию (1907) – решта були польськими, про свій університет українці щойно мріяли і боролися за нього від 1901 р., а діяльність НТШ у Львові, при всіх його заслугах, навряд чи можна вважати вирішальним академічним центром для творення модерної національної науки. Справжній академічний прорив стався тільки у 1920-1930-і рр..одночасно у Києві-Харкові і Львові на хвилі здобутої українцями державницької самосвідомости у 1917-1920 рр.

Загалом цей «міф Австрії», на нашу думку, так посилено твориться сучасними ліберальними публіцистами для того, аби відвернути увагу українців від міжвоєнної Західної України, бо саме тоді в цьому великому регіоні на просторі від Волині до Закарпаття відбувся найінтенсивніший, найпродуктивніший процес українського націєтворення фази «С», тобто «масової націоналістичної мобілізації, з політичними зусиллями активних партій», з виробленням модерної культури і наступальної ідеології. Такий же процес був брутально зупинений на Наддніпрянщині більшовиками, на чому правильно акцентує М.Рябчук. У Західній Україні ж, по-перше, вибухнула тоді якісна преса, розвинулася модерна висока культура, були розбудовані масові партії (УНДО, дві соціалістичні, національно-християнська), які пронизували своїми впливами суспільство до самих низів, сформувалася чисельна інтелігенція. Хоча усе це було без власних університетів, які частково замінили університети міст Центральної Європи – Праги, Брно, Відня, Братислави, Варшави, Кракова, Берліна, Дрездена, де навчалися тисячі галичан і мешканців Буковини, – без державної підтримки шкіл, культурних і наукових центрів. По-друге, в Західній Україні вибухнув потужний героїчний націоналістичний рух, репрезентований ОУН, який кардинально перемінив ментальні й світоглядні уявлення та принципи передусім галичан і волинян. Так витворилася соціяльно-культурна основа для повноцінної модерної української нації з чіткою державницькою ідеологією, із загартованим національним характером (через тривалу підпільну боротьбу, репресії польської влади, через всенародну боротьбу із німецькою і комуністичною окупаціями), із твердою і масовою національною свідомістю.

До слова, особливим феноменом в Західній Україні тоді був громадянсько-національний розвиток малих і середніх міст, нерозуміння чого часто вводить в оману дослідників. Адже всі історики насамперед звертають увагу на фактор великих міст – Львова і Чернівців, які переважно були до 1939 р. польсько- та німецько-румунськокультурними відповідно. Насправді ж головною платформою для творення нації в цей час послужили малі міста, в яких сформувалася багаточисельна верства активних підприємців, інтелігенції, учнівської молоді, людей виробничих професій, яка у такій формі здатна була впливати на загальну самосвідомість краю. Тож попри те, що селянство й далі переважно перебувало в стані «аморфної неосвічености» (хоч і його суттєво збурили агітація і тактика «перманентної революції» від ОУН), у малих і середніх містах активно творилася модерна українська нація. Про це аргументовано сьогодні можна прочитати, наприклад, у книзі Івана Монолатія «Цісарська Коломия» (К.: Темпора, 2010). Безперечно, «мозок» національного руху був у Львові, але його «руки» і «ноги» – у провінційних містах. Показово, що на початок 1930-х рр. західноукраїнський крайовий провід ОУН був створений на базі окружного проводу міста Стрия і округи як найбільш дієвого, з якого вийшов С.Бандера і його найближчі соратники. Надважливим напрямком громадянської боротьби і самозростання були змагання за відкриття українських гімназій у повітових містах, які охоплювали політично і культурно дуже широкі верстви Галичини.

Про усе це чомусь не хоче говорити п.Рябчук, бо усе це не вкладається в його націологічну схему лібералістичного змісту. Автор не хоче бачити, що і на Закарпатті, де перед тим націотворчі процеси були дуже слабенькі через засилля москвофілів і активну роль угорців-шовіністів, протягом 1930-х рр. виявилася повна перевага правих, християнсько-демократичних, консервативних і націоналістичних партій, які вольовим чином добилися проголошення української незалежної держави у березні 1939 р. Наш Автор наполегливо прагне довести, що вирішальним в українському націогенезі був фактор засвоєння ліберальних норм, що є нонсенсом з погляду класичної націології і європейського досвіду: всі нації Европи постали на міцному ґрунті довготривалої боротьби за свої етнічні права й інтереси – мову, культуру, духовність (Церкву), звичаї і традиції, а засвоєння ліберальних норм у тій же фазі «С» піднесло їх у плані розвитку громадянської, інституціоналістської, правової, економічної свідомости. Іншими словами, спочатку постали сильні нації і їхні розвинуті національні ідеології, а тільки потім вони включилися в процеси модернізації.

З українцями через підневільний, бездержавний стан стався калічний випадок: започаткована в міжвоєнні Західній Україні висока національна самосвідомість була капітально поруйнована в умовах СРСР і довго (понад 40 років) розвивалася у потворно-фальшивих формах, так гарно описаних п.Рябчуком. Тому й до сьогодні ми не маємо повноцінної нації, яка б уміла і могла чітко захищати свої національні інтереси в усіх сферах: мови, культури, політики, юрисдикції, конфесійности і т.ін. Наслідком цього й є наскрізь маніпулятивний характер сучасного українського суспільно-політичного життя, коли групи олігархів перекидаються між собою політпроектами, приводять до влади і парламенту маси демагогів-профанаторів і систематично усувають етнічних українців від реальних можливостей захистити національні інтереси України.

Додамо, що героїчна самосвідомість міжвоєнного періоду, найповніше виплекана в Галичини, в совєтський період була майже цілковито втрачена. Тому зараз Галичина не в змозі відігравати ролі повноцінного національного П’ємонту (робить це лише частково). Бо де сьогодні галицькі наступальні і переможні політпроекти, галицькі кіно, преса, громадянські організації високого рівня і всеукраїнського значення, які б кардинально перемінювали країну, витискали з неї малоросійство, апатридство, корупцію?

Відповідь третя. М.Рябчук чомусь старанно оминає в своєму аналізі факт присутности в Україні потужного російського імперства і шовінізму як ідеології, пропаганди, ментально-культурних впливів і т.ін. Так, знову ж таки хитро, моделюється фальшива картина, що шляхом компромісів, подачок, переконувань можна поступово перевести всю російськомовну частину українського суспільства на «рейки» національно-політичної української ідентичности. Так, таким шляхом можна українізувати велику, навіть дуже велику частину денаціоналізованого суспільства, але таким шляхом неможливо цілковито перемогти в українських умовах. На це є кілька причин: а) росіяни традиційно звикли дивитися на український світ як на щось «нижче», «незначне», «безвартісне», тому на ірраціональному рівні вони ніколи не погодяться на якісь поступки (бо навіть вивчення самої української мови вони вважають «поступкою», хоч так не є, очевидно), не погодяться навіть на партнерські громадянські стосунки; б) російська імперська свідомість постійно підживлюється і буде підживлюватися через легкодоступні в Україні російські ЗМІ, культурні чинники (театр, кіно, книжки і т.ін.), через широкі соціяльні контакти між Україною і Російською Федерацією; в) шовінізм – це містична категорія, на шовіністичну свідомість і почуттєвість неможливо діяти переконуваннями, аргументами, логічними розрахунками, тому до величезної, багатомільйонної маси російськоцентричних українських громадян постійно будуть апелювати відповідні політики – такі ж шовіністи, постсовєтські «креоли» із «східнослов’янською» свідомістю, які сьогодні зібралися в основному в «Опозиційний блок», і будуть розпалювати протистояння в країні з метою довести право росіян і русифікованих не приймати української ідентичности, а це, своєю чергою, постійно обертатиметься загрозами для самої української державности.

Отже, українське національне суспільство завжди буде вразливим, розхитаним і позбавленим енергетики наступу, якщо воно базуватиметься тільки на принципах космополітичного, прагматичного лібералізму, до чого так наполегливо закликає його М.Рябчук. І це підтверджують актуальні факти: навіть після перемоги на Майдані-2 українці не змогли добитися помітних успіхів у великій політиці, русифікація не припинилася, державотворчі процеси не набули стійкости і чіткого національного характеру. Чому? Бо в ідеологічно-пропагандивному полі українськоцентричного табору домінують такі ж ліберали, як п.Рябчук, тобто публіцисти й політологи, які ослаблюють національну мобілізованість українства, дезорієнтують його, підмінюють вартощі і пріоритети, сіють невпевненість, сумніви, хаотичні і наївно-заспокійливі уявлення. «А братія мовчить собі, витріщивши очі. – Нехай, – каже. – Може, так і треба…» (Т.Шевченко).

Відповідь четверта. Національна слабкість українства пояснюється незавершеністю в його націогенезі фази«С», яка була розбита і припинена в роки Другої світової війни повторною совєтською окупацією, а не браком в нашому суспільстві ліберально-космополітичних ідеологем та вартощів (якраз останніх через надзвичайну активність п.Рябчука і його незчисленних однодумців і через потужні інформаційно-культурні впливи Заходу є в Україні дуже багато!). Український організований націоналізм був спрофанований у 1960-1980-і рр. в діяспорі й успішно маргіналізований у незалежній Україні від 1990 р. сумарними діями «креолів», які ненавиділи його з пояснених вище причин, олігархів, які боялися його як фактору, що неодмінно мобілізує націю і не дозволить перетворити суспільство на стадо для цинічних маніпуляцій, і лібералів, які керувалися принципами звичайного соціяльного егоїзму, сподіваючись на всі блага капіталізму з одночасним плюванням на інтереси нації.

Націоналізм у своїх ідеях орієнтується на плекання глибокого традиціоналізму у світовідчуттях, бо це витворює міцну духовну платформу для суспільства (хіба нам цього сьогодні не бракує?), він постійно апелює до пробудження національної героїки і волюнтаризму, які автоматично роблять суспільство мобілізованим, дисциплінованим, наступальним (чи можна здолати без цього міцний російський шовінізм в Україні?), націоналізм плекає містичну переконаність в цінності рідної мови, культури, ментально-звичаєвих характеристик, тому він єдиний здатен створити в етнічному суспільстві етику системної оборони від асиміляції-космополітизації (хіба не через слабкість власного націоналізму українство постійно програє і відступає у власній державі?). Можна називати ще багато чинників націоналістичної ідеології і самосвідомости, які в підсумку своєї дії стабілізують і підносять національне життя, тим більше, життя такого ще крихкого і кволого національного організму, як український. При цьому важко повірити у той «рай», який малює Микола Рябчук як наслідок перемоги в Україні ліберальної демократії (с. 12), як перемогу громадянських цінностей над етнічними, оскільки ми знаємо ту міру ненависти і зневаги постімперських росіян до, власне, української ідентичности і державности. Правда, п.Рябчук застерігається, що для досягнення суспільної гармонії ще треба буде досягнути консенсусу між російськоцентричною і українськоцентричною частинами соціюму, відповісти на питання «хто ми, куди йдемо, яку державу будуємо, які цінності готові захищати ціною власного життя?»(с. 12). І тут треба зауважити: невже такий серйозний дослідник чесно думає, що в умовах, коли більшість українських капіталів як головних важелів впливу вітчизняної політики контролюють представники денаціоналізованих великих міст і російськоцентричні громадяни-олігархи, коли більшість ЗМІ в країні контролюється тими ж російськоцентричними, коли в Україні діє багатомільйонна проімперська маса як електоральний чинник, вдасться досягти гармонії і порозуміння? Як сказав би у цій ситуації якийсь закарпатський йовбак, «не думау-у»…

Однак справа не в переконаннях М.Рябчука, справа у тому, що п.Рябчук як певний «гуру» разом зі своїми однодумцями (інтелектуалами-публіцистами типу Я.Грицака, Ю.Андруховича, Т.Возняка, К.Бондаренка, В.Кулика та ін.) домінує в українському інформаційно-політичному просторі останні 20 років і крутить голову мільйонам, водячи їх по колу регулярних ліберально-космополітичних поразок. Ліберальні публіцисти постійно витворюють перед суспільством фальшиву картину змагань: суспільство ніби й напружується, ніби й досягає чогось, але в кінцевому результаті опиняється майже на дні чергової поразки. Достоту, як після Майдану-2: завзято билися й гинули на Майдані одні, а країну до рук прибрали цілком інші – люди з олігархату. Тож традиційна дилема п.Рябчука з проникливим описом «двох Україн» ніяк не розв’язується: каста «недоторканних» (Є.Головаха) все одно перемагає і перемагає. Відповідь на питання «чому?» ми вже дали вище: через брак націоналізму в українському суспільстві. (Здається такий самий діягноз давав Україні ще на початку ХХ ст. перший політичний ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський…)

Олег Баган, Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова

Прокоментуйте...
Бажаєте аватар? Завантажте на gravatar!