Автор revgurnal
Грудень 31, 2015
Коментуйте

Ігри з Франком: антинаціонально й не по-науковому

379656_522261991203437_541349764_n-227x300

Продовжуємо публікувати матеріали з нової мнографії Петра Іванишина “Агон, або Перипетії одного захисту”. 

Петро Іванишин

Ігри з Франком: антинаціонально й не по-науковому*

Грицак Я. Ігри з кочергою: всерйоз і по-українськи // Критика. – 2003. – Ч. 63-64 (січень-лютий). – С.21-25.

Надзвичайно велике значення для людини, що творить культуру, має мотивація написання нею того чи іншого твору. Згадаймо хоча б Шевченкове “Для кого я пишу? Для чого?”, і відразу зрозуміємо, наскільки це важливо для творчої особистості – усвідомлювати глибинний сенс власної творчості.

Не є винятком і сфера творчості наукової, зокрема гуманітарної. І тут попереднє усвідомлення автором призначення своєї діяльності стає невід’ємною ознакою глибокої, по-справжньому наукової праці. Найчастіше в історії різних культур основним сенсом гуманітарної (філософської, історичної, літературознавчої тощо) творчості так чи інакше було вивчення та утвердження власної національно-культурної ідентичності, духовності. Промовистим прикладом тут може служити висловлювання відомого німецького вченого і письменника ХІХ ст. Якоба Грімма, котрий так пояснював основну причину написання своєї “Німецької міфології”: “Мені хотілося возвеличити вітчизну, тому що я усвідомив, що її мова, її право, її давність надто мало цінуються”[1].

Особливо важливими такі міркування видаються тоді, коли той чи інший вчений береться осмислювати творчість людей, що стали духовними дороговказами для свого народу. В історії української культури Нового часу такі дороговкази репрезентовані передусім іменами літераторів-націотворців: Г.Сковороди, Т.Шевченка, Лесі Українки, Д.Донцова, Є.Маланюка, Л.Костенко, В.Стуса та багатьох інших. У цій когорті національних класиків завжди стояло і стоятиме значуще ім’я Каменяра – Івана Франка.

Кожне нове прочитання класиків-націотворців є надзвичайно важливе для будь-якого народу, бо саме ці люди змогли виразити вічно актуальні національні цінності, котрі допомагають зберігати і продовжувати в часі національне буття. Особливо таке прочитання видається важливим для нації, котра, як українська, ще й досі не має власної національної держави, а тому постійно і зусебіч відчуває власну політичну, культурну, економічну чи екологічну незахищеність. У такому випадку твори класиків стають рятувальним колом для деморалізованого народу, бо дають немеркнучі національно-ідейні орієнтири, і дозволяють кожному новому поколінню недонищених – “замучених, розбитих” (І.Франко) – різними окупантами та “своїми” “добрягами” (Т.Шевченко) українців відновлювати власне національне єство, формувати національні свідомість та світогляд, упевнено боротись за природне і ключове для кожного народу право бути господарем своєї доля на своїй власній землі.

У процесі культурного спілкування із класичною спадщиною велику роль відіграють вчені-фахівці, котрі завжди допомагали і допомагають землякам і зацікавленим чужинцям здійснювати таке прочитання, наповнити його глибинним духовним змістом, дати змогу увійти в унікальні простори національної самості, щоб збагатити свій внутрішній світ. Якщо йдеться про сферу художньо-літературної класики, то тут найбільш професійною буде, звичайно, допомога вченого-філолога, літературознавця, однак й інші гуманітарії (як-от філософи, соціологи, психологи, історики тощо) можуть не раз допомогти відкрити цікаві грані творчої особистості, виходячи із своєї наукової галузі.

На щось подібне сподівався, коли в останньому числі газети “Критика” (січень-лютий 2003 р.) спостеріг есе “Ігри з кочергою: всерйоз і по-українськи” доктора історичних наук, директора Інституту історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка Ярослава Грицака. Сподівався, що саме цей цікавий і динамічний автор, не зважаючи на ліберально-постмодерну тенденційність та часту суперечливість часопису “Критика”, таки зміг опублікувати працю (бо ж член редколегії!), в якій з новітніх позицій і по-есеїстичному доступно висвітлював би багатогранний феномен І.Франка в історичному контексті (як історичної постаті), вияскравлював би роль Каменяра як нехай не завжди однолінійного, але завжди цілеспрямованого творця і реставратора національної свідомості рідного народу.

Сподівався ще й з таких двох причин. По-перше, шановний автор в одній із рецензій самоокреслив себе як “історика”, що “зайнятий дослідженням модерного українського націотворення” (“Дилеми українського націотворення…”). А Франко і проблеми новітнього націотворення – це, погодьмося, надзвичайно перспективна й актуальна тема для всієї української гуманітаристики. По-друге, Я.Грицак працює в університеті імені Івана Франка. А це для українського інтелігента велика честь, але й велика відповідальність. Міра відповідальності і внутрішня готовність бути на висоті дослідницького завдання особливо зростає тоді, коли трапляється нагода повести мову про самого Каменяра. Тут уже, знаю по собі, стараєшся з усіх сил і, може, тому не завжди наважуєшся писати, якщо є якісь внутрішні сумніви. Про Франка – або по-науковому якісно, або ніяк.

Однак усі ці сподівання щезли, немовби приснилися, після уважного прочитання названого есе. Жанр рецензії виключає можливість повноцінного (переконливого) теоретико-методологічного аналізу контроверсійних (суперечливих) аспектів даної праці, тому наважуся висловити лише декілька зауважень, що стосуються світоглядної позиції (методологічної бази і системи цінностей) автора, котра породжує саме такі авторські висновки. Скористаємось у цьому зв’язку настановою відомого німецького вченого (історика і соціолога) початку ХХ ст. Макса Вебера, котрий стверджував, що “правдивий сенс дискусії ціннісного характеру полягає в тому, щоб зрозуміти, що насправді має на увазі мій опонент.., тобто справжні, а не уявні цінності обох сторін, і тим самим визначити власне ставлення до цих цінностей”[2].

Висновки Ярослава Грицака неважко помітити, але, як на мій погляд, дуже важко з більшістю з них погодитися.  Проблема тут саме в отих “справжніх”, а не “уявних” цінностях, котрих дотримується львівський історик, формулюючи свої судження.

Насамперед дивує постійна антинаціональна налаштованість мислення шановного автора. Це помітно навіть на рівні назви, котра в кількох словах містить квінтесенцію цілого есе: “Ігри з кочергою: всерйоз і по-українськи”. Сенс цього висловлювання недвозначний: раз “по-українськи”, значить несерйозно. І логічний висновок: щоб було “всерйоз”, треба не по-українськи. Звичайно, за останні дві сотні років нікого в Україні не здивуєш політичним міфом про меншовартісність українця. Але чому цей україножерський міф утверджує високоповажний український історик?

Тут подвійна логічна помилка. Якщо Я.Грицак вважає себе українським істориком (а таки вважає, бо говорить про “нас, українських інтелігентів” (с.24)), отже, пише “по-українськи”, то назвою заперечує будь-яку пізнавальну цінність цього есе. (Навіщо в такому випадку було його писати?) Якщо ж він пише “всерйоз”, тобто не як український інтелігент, то яке право має вважати себе українським істориком? Іронічний постмодерний заголовок праці зіграв із есеїстом злий жарт: він або неукраїнський історик, який чомусь пише українською мовою від імені українських вчених, або український не історик, який раптом взявся з’ясовувати складні наукові питання новітньої української культури.

А питання, зрештою, зводяться до наступного: що робити сучасним українським “інтелектуалам”? Куди, так би мовити, розвиватися? Наприкінці роботи отримуємо чітку, майже як у радянські часи, і, як у ті ж часи, на жаль, антинаціональну настанову: найперше треба “вивільнитися від націобудівничого обов’язку”, бо, мовляв, сучасній “українській державі ніхто, крім самих українців, не загрожує” (с.25). І тому: “Важливо.., щоби вони (“українські інтелектуали”. – П.І.) перестали страшити себе і світ своїми напівлітературними-напівполітологічними маривами. І, подібно до Вітґенштайна та Попера, пристрасно заходилися шукати великих відповідей на великі питання. З кочергою. І всерйоз” (с.25).

Не знаю, ким треба бути більше, українцем, інтелектуалом чи доктором історичних наук, щоб так зневажати те, що є однією із сутнісних ознак справжнього інтелігента – “націобудівничий обов’язок”, бачити як реальність те, чого ще нема (справді “мариво”) – “українську державу” і закликати всіх (!) інтелектуалів (як комуністи “на битву за урожай”) “пристрасно заходитися шукати” відповідей на теоретичні питання ліберальної філософії. Логічним продовженням цього заклику могла б стати ще й пропозиція штрафувати чи давати догани за незнання проблем філософії аналітичної.

Але це сумний жарт. Бо висмоктана істориком з ідеології постмодернізму настанова не має нічого спільного з жорсткими і жорстокими реаліями українського псевдонаціонального державного буття, в яких доводиться жити і діяти всім українцям, не зважаючи на освіту та суспільне становище. Про це пише і сам автор: “Контекст останніх десяти років багато що змінив – але водночас виопуклив драматичність української ситуації. Бо тепер українська культура мала б дорівнювати статусу державної та провідної – а насправді залишається культурою меншости у своїй країні. Не секрет, що цікаве і вартісне в українській науці та культурі стається здебільшого не за підтримки, а всупереч власній державі” (с.24). Це абсолютно вірно. І, до речі, дуже чітко вказує на те, наскільки та “власна” держава є “українською”. Однак для автора ці спостереження (і наукові, й українські) чомусь не стали основною підставою для розмірковувань над долею новітніх українських інтелектуалів, не в національній сфері побутують для нього “великі питання”, на котрі треба шукати “великі відповіді”. Через сторінку він ці слушні спостереження просто забуває…

Для того, щоб українські вчені, боронь Боже, не збочили на манівці, шукаючи “великих відповідей на великі питання”, шановний автор пропонує їм два маяки-орієнтири. Перший – позитивний – представлений двома відомими ліберальними філософами ХХ ст. Людвігом Вітгенштейном та Карлом Попером, які, як пише Я.Грицак, були “центральноевропейськими євреями”, “вихрестами, глибоко засимільованими в австрійсько-німецьку культуру” (с.21). Вони отримали міжнародне визнання, бо, мовляв, творили в контексті культурного середовища “засимільованих” австрійських євреїв – “змарґіналізованих творців віденського модернізму”, які були позбавлені сильної національної ідентичності” і “вивільнені… від тяжкої ноші “будування нації” (с.22).

Негативний орієнтир, як це не парадоксально звучить із вуст українського (!) вченого, уособлює наш Іван Франко. Який, виявляється, хоча й “був цікавим, але все-таки периферійним автором”. Далі думка конкретизується: “Поза сферою “домашнього вжитку” Франко не залишив тривалого і виразного сліду ані в світовій, ані навіть у центральноевропейській культурі” (с.23). Але згодом Я.Грицак сумнівається (підважуючи, тим самим, його класичність) навіть у значенні та актуальності Каменяра в межах української культури – “для домашнього вжитку”: “Проблема з Франковими писаннями, однак, та сама, що й з німецьким поетом Клапштоком, героєм відомого прислів’я: хто не знає тепер Клапштока – але хто його читає? Кожен із нас читав Франка у школі – але скільки з нас бере у руки Франка із власної волі?” (с.25).

Відразу ж хочу попросити вибачення у шановного автора. Належу до тих невимираючих диваків, котрі “беруть Франка в руки із власної волі”. І негеніального “Лиса Микиту”, і неглибоко-нефілософського “Мойсея”, і нечарівне “Зів’яле листя”, і неромантичного “Захара Беркута”, і нефілологічного “Бориса Граба”, і небойового “Не пора, не пора…”, і незахоплюючу “Коли ще звірі говорили”, і нежиттєстверджуючу “Святовечірню казку”, і неактуальні “Поза межами можливого” чи “Лист до галицької молодежі”… Усього того, що не існує для есеїста, але хвилює і цікавить мене у духовному всесвіті Каменяра не просто як літературознавця, а передусім як українця, й не перерахуєш. Тому я все-таки вдячний дослідникові бодай за те, що він окреслив Франкові твори як “писання”, а міг би назвати їх і “писаниною” або ще якось дошкульніше чи “прикольніше”. Не назвав. Спасибі.

Приклад Франка, який помер “самотньо, у муках і недоглянутості” (с.24), який не написав багатьох “геніальних поезій” (с.25), повинен відстрашити можливих українських послідовників Каменяра, послідовників, заангажованих національними проблемами. Львівському історикові йдеться про те, щоб українська інтелігенція чимшвидше позбулася своєї “особливої націотворчої функції”. Сама ця функція є доволі сумнівним “благословенням”, бо “дає відчуття особливої, ні з чим не зрівняної героїчної місії”, але досить виразним “прокляттям”, бо “накладає на неї (інтелігенцію. – П.І.) такі інтелектуальні обмеження, з яких годі вирватися” (с.24). Вихід лише один: “Щоб досягнути справжніх інтелектуальних висот, треба подолати силу національного тяжіння (виділення наше. – П.І.) – приклад віденських засимільованих євреїв це показує” (с.24).

Власне зацитовані вище судження, дозволяють поставити під сумнів не лише національну ідентичність автора, а й наукову вартість його есе.

Наприклад, навряд чи можна погодись із авторським окресленням Вітгенштейна і Попера  як “засимільованих в австро-німецьку культуру” євреїв. Якщо “засимільовані в”, то вже не євреї, а австрійці чи німці, а якщо євреї, то не асимільовані в якусь іншу культуру. Насправді йдеться, швидше за все, не про “засимільований”, а про маргінальний тип особистості, котрий немов зависає між різними національно-культурними ідентичностями. Саме такого типу творці, творці-маргінали, і займаються найчастіше космополітичними проблемами й у філософії, і в політиці, і в історії, і в художній творчості тощо.

Заперечувати теоретичну вартість таких проблем немає підстав, але ще більше немає підстав оголошувати їх вершинними досягненнями людської думки (“великими відповідями” чи “великими питаннями”) і протиставляти проблемам національним. Це більш як некоректно з наукової точки зору. Доречно у цьому зв’язку зацитувати видатного французького філософа (єврейку за походженням) середини ХХ ст. Сімону Вейль, котра у своїй ґрунтовній (хоча й незавершеній) праці “Укорінення” не лише викриває шкідливість космополітичних демоліберальних ідей, але й навіть вимагає карати тих, що намагаються “заперечити обов’язок щодо батьківщини”. Французький мислитель стверджує, що “честь настільки пов’язана з виконанням обов’язку, а зовнішній примус настільки суперечить честі, що тим, хто бажає, треба дати дозвіл ухилятися від такого обов’язку. Їх потрібно позбавити національності (виділення моє. – П.І.), а крім того, їх треба виселяти з довічною забороною повернутися в країну або ж постійно принижувати, затавровувати як таких, хто втратив честь”[3]. Як тут не перефразувати Пантелеймона Куліша: “Інтелектуале без чуття, без честі, без поваги…”.

Тепер щодо міфу “периферійності” та неактуальності творів Франка. Це теж антинаукові судження, бо вони не враховують визначального (основного) контексту для будь-якої творчості (принаймні, так стверджує філософська герменевтика М.Гайдеґґера та Г.-Ґ.Ґадамера, екзистенціалізм М.Бердяєва чи М. де Унамуно, семіотика Ю.Лотмана чи У.Еко тощо) – національно-культурного. З точки зору української культури, Іван Франко – один із центральних, фундаментальних, а тому завжди класично-актуальних українських авторів. А раз так, то має відповідне “світове” та “центральноєвропейське” значення, бо лише національні явища, за мудрим висновком російського філософа Миколи Бердяєва, досягають міжнародного (універсального) сенсу[4].  І лише з точки зору ненауковців-дилетантів, маргіналів, місцевих україножерів чи агресивних щодо української традиції чужинців Каменяр – “периферійний” і несучасний.

Тому, щоб “досягнути справжніх інтелектуальних висот”, треба, мабуть, не долати “силу національного тяжіння”, а відчути її. Тільки це дозволяє не імітувати творчу діяльність (хоч би й наукову), а її здійснювати.

До речі, ще одне зауваження щодо світової вагомості “непериферійних” “великих питань” маргінальних австрійських мислителів і “периферійної” творчості українського Каменяра. Як на практиці виглядає “пристрасне шукання” ліберальних “відповідей” на ліберальні “питання” фікційної “мовної спіралі” Л.Вітгенштейна чи захисту демократичного “відкритого суспільства”  К.Попера, добре показує розпочата США та їх маріонетками бандитська війна в Іраці. А ефективно протиставитися будь-якому імперському свавіллю, у тому числі й американському, тому, що кілька останніх років за допомогою бомб та ракет розкидає демократично-ліберальні “загальнолюдські” цінності по цілому світу (винищуючи при нагоді жінок та дітей яко найнебезпечніших “світових терористів”), таки можна і треба. І при цьому гріх не використати потужний антиколоніальний та націостверджувальний потенціал творчості Івана Франка, творчості, яка за мінімальної державної підтримки і популяризації отримала б, я в цьому впевнений, широке міжнародне чи то б пак “світове” визнання. І Дрогобич та Україну тоді б, напевно, знали не лише завдяки популяризованому Польщею та Ізраїлем Бруно Шульцу.

Наприкінці цього полемічного розмислу наважуся дати читачеві пораду, як самостійно відрізняти національно значущі наукові розвідки від політичних науковоподібних фальшивок. Наважуся тому, що навчився її в Івана Франка. А він у статті “Поза межами можливого” висловився так, що це висловлювання можна сміливо застосовувати як абсолютно істинний критерій для оцінки будь-якої людської діяльності, навіть есе чи книг пана Ярослава Грицака: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє відчуження від рідної нації”[5].

Зрозуміло, що подвійно образливо, після цього есе, було б називати його автора “українським науковцем”. Шкода, бо талановитих людей в Україні не так вже й багато, і кожен доктор наук мав би передусім сам себе розглядати як золотий інтелектуальний запас нації. На жаль, так не стається. Антиукраїнські імперські ідеологічні стереотипи (у даному випадку – демоліберальні “вселюдські”, “інтернаціональні ідеали”) не дозволили авторові не лише усвідомити своє місце в контексті української культури, але й, що значно гірше, спонукали до відвертого антинаукового фальшування національної дійсності.

Усім тим, котрі хотіли чи ще захочуть, з різних причин, розпочати денаціоналізуючи ігри з українськими класиками і, зокрема, з Іваном Франком, радимо запам’ятати наступне. Скільки б не з’являлося інтелектуальних карликів, що раз у раз заради свого звеличення намагатимуться принизити І.Франка, нічого в них не вийде. Бо вони – завжди залишаться антиукраїнськими злобними карликами, а Він – українським велетнем у царстві духу.

 

Березень 2003 р.

* Перша публікація: Іванишин П. Ігри з Франком: антинаціонально й не по-науковому // Дзвін. – 2003. – № 5-6. – С.145-148. Ця робота постала з ініціативи небайдужих до пам’яті Каменяра вчених – декана філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка професора Тараса Салиги та ректора Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка професора Валерія Скотного (прим. автора).

[1] Гримм Я. Немецкая мифология // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ–ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе. – М.: Издательство Московского университета,1987. – С.71.

[2] Вебер М. Сенс “свободи від оцінок” у соціальних науках // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – К.:Основи,1998. – С.268.

[3] Вейль С. Укорінення. Пролог до декларації обов’язків щодо людини // Вейль С. Укорінення. Лист до клірика. – К.: “Д.Л.”,1998. – С.126, 130.

[4] Див.: Бердяєв Н. Національність і людство // Сучасність. – 1993. – № 1. – С.154-157.

[5] Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К.:Наукова дуика,1986. – Т.45. – С.284.

Прокоментуйте...
Бажаєте аватар? Завантажте на gravatar!