Автор revgurnal
Грудень 24, 2015
Коментуйте

Літературознавство і децентралізація, або Феномен посколоніальної еристики

Продовжуємо публікувати матеріали з нової мнографії Петра Іванишина “Агон, або Перипетії одного захисту”. 

 

Петро Іванишин

68677_617439305019038_8333230086436062200_n

ЛІТЕРАТУРОЗНАСТВО  І  ДЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ,

або ФЕНОМЕН ПОСТКОЛОНІАЛЬНОЇ ЕРИСТИКИ

(ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ)

Запропонований небайдужому українському читачеві “Агон…” – книжка, що постала на основі аналізу перипетій захисту докторського дослідження “Національний сенс екзистенціалів у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко (діахронія української літературної герменевтики)”, написаного протягом трирічного докторантського навчання в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (2003-2006) і захищеного у Львівському національному університеті імені Івана Франка (22 лютого 2007 р.). Більш ефективним сприйняття та тлумачення цієї праці, очевидно, буде, якщо враховувати два її значеннєві аспекти.

Перший аспект полягає в наступному. Сама докторська дисертація, пов’язані з нею публікації, зрештою, захист виявили реальне існування й потужне протистояння в українській постколоніальній науці двох типів свідомості: імперської (ще імпліцитно, приховано імперської – космополітичної) та національної (націозахисної чи націоцентричної). Детальніше цьому аспектові присвячено низку попередніх праць, починаючи від “Вульгарного «неоміфологізму»…”, тому тут лише вкажу на кілька додаткових моментів.

Моменти ці пов’язані із урахуванням інокультурного гносеологічного досвіду. Насамперед ідеться про західну науку, передусім у США, некритичне, квазісакральне сприйняття чи автоматичне засвоєння – інсталювання – деяких концептів якої, окремі колеги із більшовицькою коректністю пробують нав’язати іншим. Нав’язати під страхом обструкції та демонізації, шляхом обвинувачення інакомислячих у “маразмі”, “антинауці”, “нацреалізмі”, “фашизмі”, “тоталітаризмі”, “нативізмі”, “ідеологізмі”, “совєтськості”, “патріархальності”, “старосвітськості”, “шизофренії”, “корупції” і т.п., звісно ж за найвищими західними стандартами і щонайвишуканішими термінами. Західна наука тут, очевидно, завинила мало. Набагато більше у плані розпалювання новітніх культурних війн роблять деякі її не зовсім врівноважені представники (часто, за влучним спостереженням Л.Костенко, аутсайдери) та контрольовані групки їх вітчизняних шанувальників.

При цьому, мабуть, варто враховувати й ту перманентну кризу західної культури, про яку вже понад століття пишуть провідні світові філософи та вчені. Навряд чи зменшились кризові явища і в наш час, означений впливом постмодернізму як еманації політичної ідеології демолібералізму (точніше, повоєнного неолібералізму), що намагається домінувати у світі після закінчення холодної війни. Цікаво про культурну ситуацію у Сполучених Штатах висловлюється у своїй праці “Хто ми? Виклики американській національній ідентичності” (2004) відомий американський політолог, гарвардський професор Семюел Гантінґтон (у дослідженні я повертаюся до думок цього вченого). Вартим уваги є той факт, що у передмові до своєї студії американський дослідник не вважає “антинауковим” чи “нативістичним” заявити про те, що над книжкою він “працював у двох іпостасях – як патріот і як учений”: “…я, хоча й прагнув до неупередженого аналізу фактів, зобов’язаний попередити читача: і підбір матеріалу, і його інтерпретація значною мірою визначались моїм патріотичним бажанням відшукати сенс і доброчесність в минулому Америки і в її потенціальному майбутньому”[1]. Майбутнє своєї батьківщини вчений бачить суголосно більшості американської публіки (але не її еліти!) в межах націоналістичного шляху розвитку (коли “Америка залишається Америкою”), на противагу імперському (щоб “світ став Америкою”) та приховано імперському, космополітичному (щоб “Америка стала світом“) шляхам[2].

С.Гантінґтон стривожений занепадом у сучасних США відчуття й усвідомлення національної ідентичності. Він уважно аналізує причини цього явища й одну з основних вбачає у денаціоналізації еліт (політичних, академічних, бізнесових, мас-медійних та ін.), що керують країною. Правління цих еліт базується на запереченні ідей американського націоналізму й утвердженні в середовищі так званих “золотих комірців” ідей мультикультуралізму, універсалізму, глобалізму й транснаціоналізму, ворожих національній самобутності. Саме ці ідеї формують “космополітичну ідентичність” у бінаціональних і мультинаціональних людей (“мертвих душ”), для яких домом стає “глобальний ринок”, природним вважається відкидати “лояльність своїй країні і своїм співвітчизникам”, закономірним – заперечення “національного суверенітету”, бажаними – “антипатріотичні настрої”. Усе це, на думку С.Гантінґтона, призводить до “деконструкції Америки”. До речі, ця деконструкція проявляється зокрема в тому, що той, чиї лояльності й ідентичності залишаються суто національними, з меншою ймовірністю підніметься вгору в бізнесі, науці, мас-медіа, ніж той, хто “подолав ці обмеження”. Що націоналізм транснаціоналісти розглядають як “зло”. Що свідомо провокуються “культурні війни”. Що відбувається занепад народовладдя, оскільки “Америка зробилась непредставницькою демократією”, бо думка обраних лідерів не збігається в питаннях національної ідентичності із думкою народу[3]. Що ж, ситуація на диво нагадує українську. На жаль, і після Зимового Майдану 2013-14 рр. теж.

Варто взяти до уваги й інші вельми цікаві дослідження (далекі від квазінаукових обожнювальних міфів про США та їх науку), наприклад, Джексона Дьюела. В цього автора йдеться про сильну політизацію “інтелектуального клімату” в США, про те, що саме політичні погляди людини часто є визначальними при влаштуванні на роботу в американських університетах, про “невиправдане вторгнення політичних інтересів в оцінку наукової діяльності”, про “процвітання групівщини” в “навчальних підрозділах”, про “культурні війни”, які “прийшли на зміну антикомунізму як предмет національно-політичної істерії” і замінили собою вивчення літератури, про загальну “кризу” в американському літературознавстві та ін.[4]

Чимало про цю кризу та породжену нею денаціоналізовану частину західної науки також можуть сказати праці такого відомого палестино-американського вченого, як Едвард Саїд. Попри внутрішню суперечливість, породжену дуалістичною свідомістю цього автора, що він сам мав мужність та чесність неодноразово визнавати, Саїд дає добре уявленя про новітню імперську самосвідомість значної частини американської еліти та літературні (ширше – культурні) джерела її формування: “Істотна частина риторики «нового світового порядку», декларованої американським урядом по закінченні холодної війни, риторики запаморочливих самовихвалянь, неприхованого тріюмфалізму та загрозливих прокламацій відповідальності, могла бути написана Конрадовим Голройдом: ми – найкращі, ми преречені бути на чолі, ми – за свободу й порядок тощо. Жоден американець не мав імунітету від цієї структури почування. Риторика влади, розгорнута в імперських декораціях, надто легко продукує ілюзію доброзичливости, тому над імпліцитним попередженням, захованим у Конрадових портретах Голройда й Ґулда, і досі рідко замислюються”[5].

На жаль, деяка частина українських інтелектуалів (напевно, таки інтелектуалів, а не інтелігентів), і приклад професора Г.Грабовича та (не)залежних від нього авторів тут найбільш сумний та показовий, у низці своїх праць – студіях, публіцистиці, есе – виступають типовими культурними імперіалістами постмодерного (неоліберального) зразка. (Неодноразово мав можливість доводити цю думку, як не дивно, досі ніким не спростовану.) Значна частина текстів вказаних авторів дає вагомі підстави ідентифікувати їхній тип мислення саме як імперський, причому навіть не україно-імперський, що якось ще можна було б зрозуміти (але не виправдати), а американо-імперський (схоже, як в радянський час домінував тип мислення російсько-імперський). Ці автори прикро нагадують талановитого англійського письменника Джозефа Конрада в інтерпретації Едварда Саїда, Конрада, в творчості якого змішались імперіалістичні та антиімперіалістичні ідеї, який “міг бачити лише світ, у якому цілковито домінує атлантичний Захід і в якому кожна опозиція Заходові лише зміцнює його аморальну владу”. Такий тип мислення спонукає частину дослідників дивитися на своїх земляків, як дикуватих, нецивілізованих аборигенів, позбавлених самобутньої європейської культури, а тому приречених лише запопадливо, по-лакейськи запозичувати усе іноземне: мистецтво, політичні ідеології, систему державного устрою, зрештою, наукові методології тощо. Як бачимо, російські комуністи й націонал-більшовики (євразійці), а також німецькі націонал-соціалісти у своїх сумнівних культуртрегерських інтенціях виявились далеко не одинокі.

Що ж, від часів Конрада мало що змінилося, от тільки можливості поширення імперських ідей та настанов значно розширилися в контексті глобалізації та інформаційного суспільства, з його цілеспрямованими психологічними кампаніями. Про цю незмінність пише й Е.Саїд: “…відтоді настрої у Вашинґтоні й серед більшости західних політиків та інтелектуалів не надто змінилися. Те, що Конрад розгледів як приховану в імперіалістичній філантропії марність (а в подібних філантропічних інтенціях містяться ідеї на кшталт «забезпечення демократії у світі»), уряд Сполучених Штатів, намагаючись утілити свої бажання по всій земній кулі, а особливо на Близькому Сході, не може збагнути й досі. Конрад принаймні мав сміливість побачити те, що жодна з таких схем ніколи не мала успіху, адже вони заганяють своїх авторів у ще глибшу пастку ілюзії всевладдя й оманливого самовдоволення (як у В’єтнамі) і фальсифікують факти вже за самою своєю природою”[6].

Про оцю лібералістичну імперську зверхність, космополітичну упередженість, неминучу фальсифікацію фактів тощо передусім стосовно національних (домінантно націоцентричних) авторів, очевидно, не варто забувати, діалогізуючи із новітньою інформаційною продукцією. Культурно-історичним імпульсом постання монографії неминуче було й те імпліцитно присутнє в ній постколоніальне протистояння національної ідеї та різноманітних імперських і космополітичних – нових пострадянських та ще старих радянських – ідей. Чесним стосовно читача буде визнати, що автор цієї книжки завжди чітко усвідомлював і усвідомлює свою закоріненість саме в українську культурну традицію та свою духовну відповідальність за її самобутнє тривання. Одним із безпосередніх стимулів для видання “Агону…” саме у такому форматі стало й розпочате у 2014 році із окупацією Криму та низки регіонів Донбасу криваве протистояння українського народу із путінською імперією. На жаль, до ослаблення постколоніальної України у цьому протистоянні призвели не лише ідеї новітнього москвофільства та злочинна система неоколоніальної влади В.Януковича, а й систематичне підривання культурних (духовних) основ української державності з боку прозахідних космополітичних інтелектуалів.

Другий смисловий аспект роботи пов’язаний із власним науковим становленням. Захищена докторська дисертація і базована на ній монографія “Національний спосіб розуміння в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко”, що побачила світ у 2008 році завдяки інтелектуальній безстрашності директора видавництва “Академвидав” Василя Теремка, – стала підсумковою (певною мірою, етапною) працею зі сфери національно-екзистенціальної аналітики. Схоже, як монографічні літературні портрети “Олег Ольжич – герольд нескореного покоління” (1996) та “Петро Скунць. Силует митця на тлі епохи” (1999) підбивали підсумки студентського періоду освоєння загальної постколоніальної проблематики та націології літератури (1992-1997), як “Поезія Петра Скунця (художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя)” (2003) завершувала певні пошуки у сфері психологічної герменевики та літературознавчої теорії національної ідентичності (літературознавчої націології) (1997-2001), так само й “Національний спосіб розуміння…” завершив певний етап освоєння онтологічної герменевтики та наукової експлікації й апробації національно-екзистенціальної (націософської) методології інтерпретації (2001-2008). Звичайно ж, ідеться про відносні підсумки, бо окреслені інтелектуальні процеси мають початок, але не кінець: вони настільки фундаментальні, іманентно-глибинні, що супроводжують дослідника все життя.

Для написання цієї праці цінним став досвід створення полемічних (“Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка” (2001), “Аберація християнства, або Культурний імперіалізм у шатах псевдохристології (основні аспекти національно-екзистенціального витлумачення)” (2005)), теоретико-методичних (“Програма курсу «Теорія літератури»” (2001), посібник “Пізнання літературного твору” (2003), “Програма курсу  «Вступ до літературознавства»” (2005) [усі у співавторстві із В.Іванишиним]), історико-теоретичних (“Національно-екзистенціальна інтерпретація: основні теоретичні та прагматичні аспекти” (2005), “Печать духу: національно-екзистенціальна Франкіана” (2006), “Критика і метакритика як осмислення літературності” (2012)), методологічно-історіографічних (“Українське літературознавство постколоніального періоду” (2014)), науково-публіцистичних (“Свобода нації: герменевтика політичної та культурної дійсності” (2015)), а також колективної монографії “Націософська інтенціональність та її естетичні вияви в українській літературі ХІХ-ХХ століть” (2014). У них, значною мірою, було апробовано низку теоретико-методологічних ідей та підходів зі сфери класичної, онтологічної та національно-екзистенціальної (націософської) герменевтики та, супутньо, націоцентричного постколоніалізму, націологічного витлумачення, христологічної інтерпретації, літературної герменевтики тощо. Приємно, що чимало із авторського націоекзистенціального інструментарію – наприклад, поняття націософії, національно-духовної ідентифікації та диференціації (національних емпатії та абстрагуваня), націоцентризму, національного імперативу, літературної герменевтики (як художньої інтерпретації), христології (як христологічної інтерпретації), іманентної герменевтичної методології та ін. – було сприйнято та творчо розвинуто іншими колегами.

Запропонований текст містить, сподіваюся, достатню кількість автоінтерпретуючої інформації, котра доповнить те, що вже говорилося про захист дисертації, про післязахисні відлуння тощо. Тому структура роботи доволі проста. Перший розділ – це власне вербальний агон автора та його однодумців із опонентами, репрезентований хронікою подій до захисту, під час захисту та після захисту докторської дисертації. Другий розділ репрезентує ґенезу, контексти і перспективи полемічного дискурсу в авторському трактуванні, через низку деяких основоположних праць еристичного жанру.

У такий спосіб зацікавлений читач, очевидно, зможе скласти  власну думку стосовно довколазахисної полемічної кампанії. Йдеться про можливість такої оцінки, котра б не була заручницею виключно глорифікаційних чи суто негативістських відгуків, голобельний тип та кумедна самосуперечливість яких, – робота, мовляв, і “фашистська”, і “масонська”, і “тоталітарна”, і “безбожницька”, і “лжегерменевтична”, і “нацреалістична” тощо, – не завжди впадає у вічі за відсутності більшого числа джерел інформації.

Не можу не висловити глибокої вдячності усім тим людям, що так чи інакше допомогли сформувати й вивірити той комплекс пізнавальних ідей, які дозволили мені сформувати власний спосіб наукового мислення, репрезентований у цій праці. Насамперед ідеться про мого батька Василя Іванишина, основного Вчителя, першого читача усіх праць і найбільш вимогливого мого критика, творця концепції національно-екзистенціальної методології, який завжди залишиться для мене провідним моральним авторитетом. Він, з Божої ласки, ще встиг пережити зі мною шестигодинний захист, але, на превеликий жаль, півроку не дожив до отримання диплому доктора філологічних наук. Проте тішуся, що йому особисто вдалось підсумувати зроблене в дисертації в короткій анотації про сутність дослідження, підготовленій для місцевої преси:

“Суть докторської дисертації Петра Іванишина «Національний сенс екзистенціалів у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко (діахронія української літературної герменевтики)» наступна. За радянських часів українська наука, зокрема літературознавча, була приречена осмислювати свою літературу, як і національне буття, виключно з антинаукових позицій імперської марксистсько-ленінської методології. З розпадом СРСР і крахом комуністичної системи українська наука ще не встигла стати на власні ноги, як їй почали нав’язувати зовсім іншу світоглядну позицію – космополітичний демолібералізм. І в першому, і в другому випадку  світогляд та інтереси самої української нації навіть не передбачалися. Тому перед сучасними українськими науковцями постали питання: чи мають право українці на власне, національне мислення? де шукати його основи – у чужих пропозиціях чи власних здобутках? наскільки продуктивне національне мислення, геніально виявлене в поезії Т.Шевченка, для інших епох, зокрема для нашого часу? як довести «нехуторянськість», європейський рівень українського національного мислення і його здатність забезпечувати високонауковий рівень пізнання національних суспільних і художніх реалій?

У численних відгуках на працю молодого науковця й у виступах провідних вчених на захисті його докторської дисертації наголошувалося на наступному. Петро Іванишин виокремив, систематизував і здійснив наукову, логіко-понятійну експлікацію тієї світоглядної системи, яка є в основі поетичної творчості Кобзаря і яку дослідник окреслив як національно-екзистенціальна методологія. Ця методологія, зорієнтована на три найвищі ідеали – Бог, Україна, Свобода, –  витримала іспит часу. Вона у всій повноті  і з величезним художнім ефектом використана у творчості українських митців різних епох, передусім Є.Маланюка та Л.Костенко. Ідейні спадкоємці Т.Шевченка творили в якісно інших умовах, але на тих же світоглядних, суто українських національних засадах і стали великими поетами та духовними провідниками народу. Здійснене Петром Іванишиним зіставлення ідейно-наукового комплексу цієї методології із найвищими досягненнями європейської літературознавчої думки – зокрема, із герменевтикою М.Гайдеґґера та Г.-Ґ.Ґадамера – показало, що українське мислення не тільки нічим не поступається європейському, а ширше – світовому, але й суттєво доповнює переважно людиноцентричне мислення західних вчених проблематикою, що виходить далеко за межі екзистенції індивіда і піднімає нас до висот осмислення націоцентричної проблематики. А звідси й висновок: українська гуманітаристика, оволодіваючи пізнавальним інструментарієм західної науки, може і повинна розвиватися на власному, національному грунті. Тільки так і тільки такою вона стане основою українського національного мислення і діяння, відродження і державотворення”.

(…)

Можливо, комусь видається, що автор, видаючи цю полемічну книжку, мав би заспокоїти своїх можливих однодумців, послідовників чи учнів. Мовляв, пишу це як пересторогу тим, що бажають в неакадемічний спосіб тиснути на академічне середовище, впроваджувати політичну цензуру, здійснювати переслідування інакомислячих etc: нічого у вас не вийде, а правда завжди переможе лжу. І, зітхнувши з виразом великомученика, мав би додати: вірю в час, коли такого типу некоректні суперечки залишаться у минулому, а ви вільно ширятитимете у своїх незайманих політикою дослідницьких емпіреях… Однак такого заспокоєння не буде. Я надто добре знаю історію різних народів, в тому числі історію розвитку науки, а також дещо пізнав у  суспільній психології та політології, а тому переконаний у наступному. Відколи існують нації та їх духовна еліта – національна інтелігенція, відтоді мисляча людина як носій базового національного (націоналістичного) світогляду змушена вести боротьбу із носіями двох інших типів базових суспільних світоглядів, щоправда, антинаціонального типу: імперським та космополітичним. І сенс тут полягає не в суспільній легітимізації чи інституційній перемозі (їх часто може й не бути,  бо вороги вельми численні й носіїв національної ідеї опоненти знищують не лише морально чи економічно, а й фізично), а в тому, щоб не ухилятися, не відмовлятися від самої боротьби, від утечі з культурно-історичного шляху рідного народу. Щоб не перетворитись в академічного фарисея, перевертня, еклектика чи жертву обставин. Щоб чесно й послідовно відстоювати свою наукову позицію, памʼятаючи, що лише в такий спосіб, через окремих відповідальних учених, філософів, письменників та ін. інтелігентів нація має шанс відстояти власну сутність, самобутність та самодостатність у цьому світі. Бо перемога насправді – не так у перемозі над окремим опонентом, як у відвазі й постійній готовності до духовно-світоглядних протистоянь в імʼя національного буття. Хіба не для нас сказано генієм: “Я на сторожі коло їх / Поставлю слово”? Хіба передусім не освічених людей називав німецький філософ “пастирями буття”?

Насамкінець зауважу таке. Всі так чи інакше причетні до справи захисту докторської студії та видання цієї полемічної праці, до уможливлення висловлення автором своїх наукових думок, до актуалізації голосів наших великих письменників, до увиразнення смислів культурної боротьби, на мій погляд,  причетні і до чогось значно більшого, того, що чітко увиразнив останній Майдан, анексія Криму та кривава російсько-українська війна на Донбасі. Думаю, всі ці люди причетні до шляхетної справи здобуття Україною свого майбутнього, до реставрації нею власного автентичного образу, до повернення сучасному поколінню земляків справжніх цінностей, справжніх авторитетів, справжньої поезії, до зупинення шляху у бездержавне, неоколоніальне ніщо, до припинення процесу спустошення національного буття, зрештою, до спроби таки “вивернути кермо” і “вирватись із бездоріжжя” (Л.Костенко) новітньої денаціоналізації. Долучитись до цієї справи, пам’ятаючи, що причетність до доброго завжди робить людину кращою, пропонується і читачам цієї книжки.

 

Вересень 2015 р.

 

[1] Хантингтон С. Кто мы?: Вызовы американсткой национальной идентичности / Пер. с англ. А.Башкирова. – М.: ООО «Издательство АСТ»: ООО «Транзиткнига», 2004. – С.17.18.

[2] Там само. – С.566-572.

[3] Там само. – С.39-40, 218-228, 414-428, 506-508.

[4] Дьюел. Дж. Определение литературного: ителлектуальные границы во французских и американских исследованиях литературы” // Новое литературное обозрение. – 2004. – № 67 // http://magazines.russ.ru/nlo/2004/67/du3-pr.html.

[5] Саїд Е. Культура й імперіялізм. – К.: Критика, 2007. – С.19.

[6] Там само. – С.20, 21.

Прокоментуйте...
Бажаєте аватар? Завантажте на gravatar!