Автор revgurnal
Серпень 7, 2015
Коментуйте

Марія Гелей: Ми їм розбудовували тайгу, робили вузькоколійку, все робили… (відео)

Громадська організація «Національна революція» реалізовує проект «Життєві історії», у якому акцентує на історіях українців, які тим чи іншим чином постраждали від большевицько-московської влади, від т. зв. «русского мира».

Ці історії мають стати застереженням для тих, хто ще вірить у «русский мир», і нагадуванням патріотам про те, що ми завжди маємо бути готовими захищати наш світ, світ українців – гідної і працьовитої нації.

Пропонуємо розповідь п’яту у рамках проекту – розповідь 83-річної Марії Гелей (Кудлик) із села Загіречко Жидачівського району про її зустріч із «русским миром».

Пані Маріє, скажіть, за що Вас вивезли в Сибір?

За брата, який був в УПА. Прийшли над ранком багато військових із штиками, обступили кругом хату. Думали, що зараз зловлять бандерівця, а його взагалі не було в селі. У лютому 1949 року нас взяли, – мене, сестру і маму, і спочатку привезли у Стрий, де був пересильний пункт. Місяць нас тримали тут, потім ще більше людей доставили і повезли у Росію.

Ми їхали туди в товарняках цілий місяць. Доправили, а ще був там холод, ще Чулим не розтав, і ми чекали, поки він розтане. Річка розтанула, і нас завезли в Батурино – велике дуже селище (посьолок), де було багато німців. Але і там нас тримали недовго.

Наша мама довго не жила. У Сибіру вона пожила тільки два роки. Як тільки вона померла, то нас зі сестрою вивезли з того Батурина ще далі в тайгу.

Як тільки Сталін помер, зразу краще стало. Коли він був, то чи ти можеш, чи ти не можеш, маєш йти на роботу, скільки би ти років не мала. Вже від 17 років казали йти в ліс на роботу. Там не було іншої роботи, тільки ліс треба було валити. Влітку ми вузькоколійку робили, корчували пні, возили насип.

Бараки такі побудували. Не було води там – то ми сніг зимою ми розтоплювали. А які там хлопці на будівництві працювали, то ми додому прийшли, а вони воду ту забрали. Почав комендант їх сварити: «Не робіть того». Ми поверталися з роботи такі змучені. Щотижня ми мусили йти відмічатися, що ми є і нікуди не втекли. А як уже Сталін помер – все, вже того не було. Потім звідти нас перевезли в інше місце. Там уже нас вселяли в будинки.

Там ми пробули до 1962 року, і повернулися сюди. Тут нас не хотіли прописати. Приїхали до Львова, а нас питають: «Скажіть, як там все було». Я кажу: «Я маю двох дітей, то як мені тепер жити?». Вони кажуть, щоб ми їхали назад в Сибір. Не хотіли нас прописати. А капітан, чи хто він там був, такий красивий, розумний, – каже: «Напишіть заяву і дайте туди заяву. Якщо через два тижні вас не пропишуть, то прийдіть до нас». Після того до нас прийшла секретарка зі сільської ради Марійка Пизєва і сказала давати документи на прописку. Я їй дала документи, вона завезла до Яворова і звідти привезла. Більше я до того військового не йшла, але він нам дуже допоміг.

Як Ви жили в Батурино?

Як ми приїхали в Батурино в товарняку, вони також казали, що бандерівці приїхали. Але наші хлопці і дівчата дуже любили співати, вони нас слухали, і потім дуже полюбили наших людей. А так завжди лякали, що бандерівці приїхали. Ми розбудували їм там тайгу, вузькоколійку зробили, все зробили.

Ви там провели свої молоді найкращі роки?

Там, ми втратили молоде життя. Я ще пам’ятаю, як коли ще мама жила, вона прийшла до коменданта і каже: «Та дайте її в школу, хай вона довчиться». – «Нет, нет, нельзя– говорить. – Пускай работает». Ми там були рабами.

Дякую за розповідь.

Прокоментуйте...
Бажаєте аватар? Завантажте на gravatar!