Автор revgurnal
Липень 27, 2015
Коментуйте

Що таке «національна революція»?

2222

23-го липня в редакції Видавничої фірми «Відродження» відбувся круглий стіл на тему «Чи триває в Україні національна революція»?, який провели Науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова та дрогобицька філія УБНТ. В акції взяли участь публіцист і науковець Олег Баган та богослов Іван Гаваньо, які дали свої відповіді на кілька проблемних питань.

1-е питання: Чи відбувалися в Україні революційні змушення від 1991 р.?

І.Гаваньо: Слово «революція» набуло за цей час популярності, але справжньої революції не відбулося. Триває перманентний національно-визвольний рух українців. Навіть останній Майдан не став революцією, хіба що гарною політичною метафорою: «Революція Гідності». Спочатку це був політичний протест проти відмови влади від євроінтеграції, потім – бунт через побиття студентів, і тільки від 19 січня, під тиском «Правого сектору», події почали набирати ознак революційних, але після втечі В.Януковича зручно були пригашені новою владою і перетворені на «процес поступової трансформації державної системи», який іноді у профанаторських, іноді реформаторських формах триває й досі.

Революції не сталося, бо 1) загально українство не дозріло до революції, у ньому нема глибшої свідомості потреби кардинальних змін у всіх сферах життя; 2) справжня революція потребує лідера (революційного вождя, якими в різних епохах були яскраві особистості, як Солон, Брут, Савонарола, Робесп’єр, Кошут, Троцький-Лєнін та ін.), потребує революційної сили і дисципліни певної соціальної групи, яких в Україні не було; 3) в суспільстві, принаймні в його активній частині, мають зріти революційні завдання і мета. У нас наразі все закінчилося тільки світлим прозрінням: треба міняти систему.

О.Баган: Українська революція поки що неможлива, бо в суспільстві існують дві великі його частини – російськоцентрична і українськоцентрична, – які з недовірою ставляться одна до одної. Жодна не може цілковито переважити, щоб трансформувати країну в якийсь бік: або до зразків путінського авторитаризму і неототалітаризму, або до зразків національної демократії. Відтак в обидвох частинах перевагу мають т.зв. «помірковані», «компромісники», які, аби уникнути гострих конфліктів між радикалами з обидвох частин, шукають шляхів порозуміння. Тому в усіх напрямках у нас така нерішучість.

Класична революція вимагає системної кризи цінностей певної суспільної культурно-політичної традиції; вимагає добре підготовленої політичної організації і якоїсь наступальної ідеології. В Україні ж постійно триває ностальгія лівих і певного кола олігархічних еліт за радянщиною, за нашою «спільною східнослов’янською цивілізацією», за соціалізмом. Через ЗМІ вони всотують цю химерну ностальгію у свідомість мільйонів. Тому так довго Україна не може попрощатися із символами та ідеологемами комунізму, які роз’їдають серце нації – усі ці назви міст: Дніпродзержинськ, Первомайськ, Кіровоград і т.ін. Більшості українців здається (і цьому підіграють проросійські політеліти), що тут вдасться створити якийсь «симбіоз» національного й імперського, нового і старого, диктаторської ментальності і вільнолюбності. Тому в таких карикатурних формах розвивається українське суспільство вже чверть століття.

2-е питання: Чи змінюється система влади після Майдану?

І. Гаваньо: Під дією Майдану система влади стала м’якшою, ніби «пластиліновою» – на неї можна було впливати з різних боків. Однак поступово, як показав рік, що минув від весни 2014 р., влада почала відтворювати свою бюрократично-імітаційну сутність, почала «затискати» суспільство у примітивно-масовістські форми існування.

Тож часу, щоб змінити країну, залишилось мало. Влада знову може реконструювати систему тотальної корупції і фальші, зупиняючи процес національного відродження українства. Виведу формулу: чим пасивнішими будуть люди, тим швидше система влади кристалізується і зачерствіє як режим «внутрішньої окупації» (В. Іванишин). Тому потрібні наступальні громадські і політичні рухи. Зараз провідну роль серед таких відіграє «Правий сектор». Він є найбільш національною і революційною силою в теперішній Україні, яка вперто і послідовно розхитує антиукраїнську систему. Об’єктивно, попри окремі помилки і промахи «Правого сектору», він виконує історично надважливу функцію.

Зараз різноманітні «порохоботи», піарщики і політтехнологи пропагандисти від влади, створюють негативний імідж «Правому сектору» як нібито «деструктивній» силі. Водночас інші – незадоволені виваженою позицією лідера і проводу ПС, їхньою відмовою від військового протистояння. На мою думку, Д. Ярошеві вдалося зайняти стратегічно важливу, «синтетичну» позицію: він розхитує систему, готує суспільство до революційних змін, але, долаючи будь-яку анархію внутрішню, застерігає радикалів від спроб повалення влади в умовах війни. Це показав з’їзд «Правого сектору» і останнє віче в Києві: націоналісти налаштувалися на перманентну національно-визвольну революцію – ПС отримав нову назву: «Національно-визвольна організація».

Цілком правильною є відмова брати участь у місцевих виборах: адже це легітимізує в очах суспільства антиукраїнську державну систему.

О.Баган: Після Майдану суспільство зробило кілька стратегічних промахів: 1) воно не усвідомило постколоніального стану України, не взялося за комплексний критичний аналіз цього стану (все зводиться , наприклад, до крику про корупцію, яка є лише наслідком постколоніальної системи); 2) запізнена на 24 роки декомунізація не йде в парі із дерусифікацією, бо вони є одним цілим, що означає, що вже незабаром суспільство опиниться перед загрозами нового наступу прихованих і відкритих проросійських агентів і чинників політичного впливу, які з усіх боків будуть заганяти українців у «резервації» – культурні (плекання провінційності і маргінальності), регіональні (замикання в рамках Галичини), політичні (розвалювання і дискредитація проукраїнських партій); 3) суспільство не зосередилося довкола націоцентричної ідеології (і тут дезорієнтаційну і згубну роль відіграють ліберально-космополітичні політологи та інтелектуали, які вперто і тупо лякають всіх націоналізмом, не розуміючи, що українство зараз перебуває у слабкій позиції – це добре показали події і коментарі до них довкола конфлікту в Мукачевім).

З цих трьох причин Майдан не став фактором реального наступу на постколоніальну систему управління державою, а лише є чинником для її «ретушування», як, наприклад, буде такою пропонована адміністративно-територіальна реформа, політика децентралізації. До слова, політичний аналіз загальної системи управління зараз підтверджує, що упродовж 24-ох років незалежності ми жили в системі тотального визиску, грабежу і несправедливості щодо більшості люду. І знову питання: чому так довго не могли ми збагнути потреби децентралізації? Чому дика совєтська система експлуатації залишалася недоторканною?

Питання 3-тє: Яким є нинішній стан нації?

І.Гаваньо: Українство перебуває в стані постколоніальної трансформації. Над ним тяжіють ментальні комплекси меншовартості, ігнорування законності, соціального егоїзму, патерналізму. Це перетворює його на безхребетну масу, якою легко маніпулюють влада й олігархи за допомогою політтехнологів і підступних пропагандистів. Українці здебільшого сподіваються на диво, що люди влади, або якісь «магічні лідери» (як щодо Ющенка) принесуть їм матеріальні блага і справедливість. У них здебільшого соціальні, а не національні запити. І це фатально. Українці не самоорганізовуються і не визволяються, а бігають за популістами, які щось обіцяють. Це підтверджує «гойдалка» популярності між Яценюком Тимошенко: спочатку люди масово повірили великому «реформаторові», а тепер знову починають захоплюватися «принциповою» борчинею за справедливість.

У цьому контексті конструктивною є позиція «Правого сектору», який замість популізму пропонує концепцію національної революції. Разом з ним і його боротьбою ідейно зростатиме суспільство. І добре, що «Правий сектор» не йде на місцеві вибори (це стратегічно геніальний хід!): а що можна обіцяти людям в умовах постколоніальної системи, в умовах антисоціального, антиукраїнського режиму «внутрішньої окупації».

О.Баган: Нація зараз не тільки в стані постколоніальної стагнації, а й у полоні руйнівних процесів дехристиянізації, деморалізації, деінтелектуалізації і тотальної матеріалізації та космополітизації її свідомості. Передусім це відбувається під тотальним впливом ідеології і цінностей лібералізму, який наполегливо формує з українців суспільство споживачів, «релятивістів», «толерастів» (у перекладі на мову логіки це означає «циніків»). Автоматично, що в такому суспільстві не приживаються ідеї національної героїки, традиціоналізму, волюнтаризму, етнічної унікальності і т.ін. Особлива біда в тому, що більшість суспільства не усвідомлює цих загроз лібералізму, бо сприймає їх як «впливи прогресивного Заходу». Так, це західні ідеї, але на Заході всі суспільства спочатку пережили інтенсивні і тривалі періоди розвитку внутрішнього націоналізму, і вже потім, на цій основі вони будували ліберальні системи управління і господарювання.

4-те питання: А чи є позитивні зрушення в країні?

І.Гаваньо: Безумовно, Майдан і війна на Донбасі доглибинно змінюють націю. Особливо продуктивними є добровольчі і волонтерські рухи – це формування справжньої нової еліти нації. Дай Боже, щоб вони успішно ще й структурувалися як громадянські феномени.

Найголовніше, що зараз йде стратифікація нашого дуже поруйнованого, перемішаного і неієрархізованого суспільства. Поясню глибше. За ідеєю Платона із вчення про державу, суспільство завжди ділиться на 4 касти, гармонія яких є передумовою побудови успішного соціуму і держави: це «ремісники» , «купці», «воїни» і «філософи». Зараз в Україні ці 4-и ніші почали активно заповнюватися (найповільніше – остання). Наприклад, з’явилася доволі дієва верства фермерів – це Платонові «ремісники», добре розвинений дрібний бізнес – це «купці», війна на Донбасі прискорено мобілізувала верству «воїнів», що дуже потрібно для держави. Пам’ятаймо, що залишки радянської армії, чим були і ще частково є українські військові, втратили правдивий героїчний дух, почуття чести і дисципліни. Про це свідчать 12 тис. офіційно визнаних дезертирів! (Неофіційно їх нараховують до 100 тис.!) Чому так? Бо в совєтську армію йшли не воювати, а отримувати матеріальні блага (високі зарплати, пільги, пайки), туди реально здебільшого йшли не воїни, а «ремісники» і «купці». До того ж, їх там виховували в «інтернаціоналістському» дусі. Сьогодні це відригується масовим п’янством в українському війську.

Тільки на основі добровольців можна створити справжню Українську Армію.

До речі, тим, що в системі влади країні домінують «воїни», зараз якісно відрізняється Росія, тому вона в певних аспектах переважає і Захід, і Україну, зрозуміло. Там же ж верховодять колишні «кагебісти», вихідці із різних спецслужб, а в них дисципліновано-воїнська, героїчно-волюнтаристська ментальність. Вони здатні жити понадчасовими, високими ідеями (лишаю на боці, що для них фатальною стала ідея російського імперства).

«Філософи» – це ті, хто здатен розуміти національну ідею і національні інтереси, мислити незалежно і стратегічно, хто вміє втілювати стратегічні, доленосні для нації ідеї в життя. Таких людей небагато, бо совєтська система їх систематично нищила. Властивість «національного філософа» – жертовне служіння нації, або, за Платоном, філософ, пізнавши істину, виходить у світ, до людей, але знову повертається в печеру (живе тільки духовно), щоб берегти істину для вічності, не здрібніти серед метушні «ремісників» і «купців».

В Україні політику називають «брудною», бо нею займаються переважно «ремісники» і «купці», а вони мислять тільки категоріями особистої користі, не думаючи про вічні імперативи нації – духовну піднесеність, міцний характер, свободолюбність, громадянську й інтелектуальну розбудженість. Тому добре, що АТО висунула талановитих командирів, які будуть змінювати ситуацію закостеніння в армії і суспільстві.

О.Баган: Найбільший успіх постмайданного періоду – це кристалізація націоналістичного руху. Проблемою цього руху у 1990–2000‑і рр. було те, що до нього йшли або маловмотивовані радикали, які не мали доброї світоглядної бази (УНА-УНСО), або профанатори-імітатори (КУН), які за духом залишилися народниками і страшними провінціалами (почитайте, що понаписував їхній ідейний вождь П.Дужий, прикриваючись іменами героїв С. Бандери і С. Шухевича, яких він цілком не розумів і примітивізував у своїх інтерпретаціях). Закономірно, що перші стали головним «опудалом», яким ліберальні ЗМІ відлякували суспільство від націоналізму, а другі «героїчно» прийшли під «переможні» стяги В.Ющенка.

Тепер же націоналізм формується в активному протистоянні системі антиукраїнської влади. Він чітко означує принципи, віхи і пріоритети: системний захист національних інтересів українства – наступальність як тактика – національна революція як мета. Довкола цього можна об’єднуватися. А не так, як було у 2000-і: об’єднуємося довкола Ющенка, ми перші лягли під нього і за це нам дадуть у виборчому списку місця від 96 по 118-те, а ви – пізніше, то вам дадуть місця від 136-го по 148-е. (А на чолі списку будуть 100-процентові ліберали з місцями від 2-го по 80-те) О, «велич стратегічного мислення псевдо націоналістів»!

Питання 5-те: Якими є проблеми сучасного національного дозрівання?

І.Гаваньо: Має з’явитися національна сила, яка б каталізувала процес стратифікації нації. Важливо, щоб суспільство усвідомлювало головне завдання: створити національно-визвольну програму дій.

Цю проблему увиразнили події в Мукачевім. Суспільство розділилося у протилежних оцінках:з одного боку («низинного»), це «новітні опришки», національні герої, які руйнують мафіозно-клептократичну систему влади; з іншого боку («верхнього»), це махновці, які в умовах демократії діють збройно, по-бандитськи. А справжня, твереза оцінка явища така: коли нема в Україні національної держави, то не можна говорити про правдиву демократію (вона є тільки для вибраних багатих). В умовах постколоніалізму, за В. Іванишиним, демократія лише прикриває імперсько-клептократичне панування. У діях «Правого сектору» спрацював інстинкт правдивого воїнства, шляхетного служіння, героїчного вчинку: коли система наскрізь антиукраїнська, треба бити у її вузлові «гнійники», аби показати людям її абсолютну нікчемність і звироднілість. Що показалося після Мукачевого: влада по-вертикалі до самого верху «дахує» найогидніші форми корупції, крадійства, антинаціонального сепаратизму, тотально панує беззаконня.

З цим можна боротися «демократично»? Спробуйте…

Загальними проблемами національного дозрівання є: віддаленість більшості суспільства від національного дискурсу, безсовісність ЗМІ, повільність організаційних, будівних процесів, нестратегічне бачення політично активних людей, геополітична однобічність у державній стратегії і пропаганді (орієнтація тільки на ЄС і НАТО).

О.Баган. Центральною проблемою є недоформованість українців як нації. За класичною схемою націології (до речі, дуже гарно розвинутою українським націологом 1920-1930-х рр. Ольгердом Бочковським, якого чомусь мало згадують), українці повноцінно не пройшли трьох основних фаз націоналізму. А саме: у фазі «В» – «широкої національної агітації» (2-а пол. ХІХ ст.) – царська Росія майже розгромила український національний рух (він зберігся тільки в Галичині). Третя фаза національного розвитку «С» – «масової націоналістичної мобілізації і витворення модерної культури» – тривала дуже коротко і у покалічених, неповних формах (Західна Україна у 1920-1944 рр., в СРСР тоді все було знищено). Тому в української нації нема сильного інстинкту національної самокритики і вимогливої принциповості (ми пробачаємо всі зради, поразки і навіть злочини проти нації всім пройдисвітам і авантюристам), нема національної аристократії (тому в нас на верхи часто і легко пролазять ті ж пройдисвіти й авантюристи), нема героїко-войовничого, державницького інстинкту (тому більшість нації при всіх драмах і катастрофах національного буття воліє тихо «пересиджувати» і «вичікувати», замість битися і відстоювати кожен сантиметр національної гідності). Тож у протистоянні із імперсько-шовіністичними проросійськими силами в теперішній Україні українці часто програють, бо ті діють набагато наполегливіше, стратегічніше, дисциплінованіше.

Події в Мукачевім підтвердили національну незрілість суспільства: більшість засуджує «стрілянину» і тупо не бачить в ній національної героїки в умовах беззаконня.

Натомість ця ж більшість керується тільки примітивним інстинктом виживання і пасивно вичікує, що колись ЄС «нагодую» і «впорядкує» нас, а НАТО «захистить». (Замість цього, щоб самим навести лад у своїй хаті). Тому, коли «Правий сектор» заявляє, що ЄС і НАТО не є національною метою, то та більшість підозрює, що це «провокація», «Кремлівське замовлення». А як інакше? Хіба маса без честі , аристократії і справжнього воїнського світогляду може мислити в категоріях «пробудження національної героїки передусім», «перетворення аморфної етнічної маси на дисципліновану і динамічну націю», «плекання унікальної цивілізаційної ідентичності і збереження духовних традицій насамперед», до чого насправді апелює «Правий сектор» як ідеологічно націоналістична організація.

Зрозуміло, реально стримує Росію в Україні зараз НАТО (власне, Америка), бо та б давно вже ввела б свою армію. Тому тактично націоналісти можуть визнавати потребу союзу з НАТО. Але стратегічно, для майбутніх героїчних, неплебейських поколінь, вони повинні підносити ідею особливої геополітичної місії України як центральної держави Середньо-Східної Європи і Чорноморського простору. Нація, яка хоче перемогти, мусить мислити і діяти в категоріях величі, вольовитості і вічності. До слова, саме така візія про геополітичне призначення України є у творах всіх класичних ідеологів українського націоналізму – від Д. Донцова до С. Бандери.

Записав Іван Марочканич

Прес-служба НІЦ ім. Д. Донцова

Прокоментуйте...
Бажаєте аватар? Завантажте на gravatar!