Автор revgurnal
Липень 5, 2015
Коментуйте

Стефанія Синів: Я все життя почуваю себе білою вороною

DSC_2797

Громадська організація «Національна революція» реалізовує проект «Життєві історії». У ньому ми акцентуємо на історіях українців, які тим чи іншим чином постраждали від большевицько-московської влади, від так званого «русского мира». Ці історії мають стати застереженням для тих, хто ще вірить у «русский мир» і є нагадуванням для патріотів, що ми завжди маємо бути готовими захищати наш світ українців – гідної та працьовитої нації.

Розмова третя – розповідь 74-річної Стефанії Синів (Добросинець) зі села Мервичі Жовківського району Львівської області про її зустріч з «русским миром», про те, як її разом із батьками і сестрами вивезли до Сибіру.

За що Вас забрали тоді?

Це було на початку березня 1950 року. Мені було всього вісім років. Коли нас забирали, батька не було, мама була одна. Нас було три сестри: старша мала 20 років, середульша – 18, а я – найменша. Була ще батькова мама, моя бабуся, вона лежала на ліжку, як нас забирали. То був просто жах. Серед ночі вриваються озброєні люди в хату. Під дулом автомата: вставайте, збирайтеся. Середульша сестра з тієї паніки хотіла втікати, побігла на стрих, хотіла скакати вниз. Мама не знала, що робити: чи мене пильнувати, чи за тією сестрою бігти. Моя бабця настільки перелякалася, що нею всією теліпало, вона сказала, що не стане нікуди, а якщо хочете, то беріть мене з тим ложем, на якому я лежу, і везіть, куди хочете. Вони покрутилися, побачили, що ради ніякої нема, так її і залишили на тому тапчані. Мене з мамою та з іншими дітьми забрали. Батько був на роботі у Львові. Він працював на залізниці і того часу був на зміні. Коли приїхав, то побачив, що хата порожня, нема ні жінки, ні дітей, одна мати стара залишилася. Він тоді сам добровільно вирішив, де жінка, там і я буду. Батько цілий тиждень ходив, а може, й більше, поки його до нас підселили.

Куди Вас забрали зі села?

Спочатку нас завезли до Куликова, де був пункт збору. Як сьогодні пам’ятаю, як фіру підігнали під сам поріг. У дитини відбилося в пам’яті те, на що дорослі, може б, і не звернули увагу. Як зараз бачу те подвір’я, ту зелену браму, там де сільрада, трошки вбік була обгороджена площа. Нас там протримали, не знаю скільки. Після того нас перевели до Львова на Замарстинівську, туди, де була справжня тюрма.

А там скільки Ви були?

Там були, напевно, місяць, тому що нас забрали шостого березня, а сьомого квітня, на Благовіщення, нам казали збирати свої речі і виносити з тих камер на подвір’я. Нас привезли у Красноярський край.

А скільки Вас везли, у чому везли?

Це просто жах. Знаєте, що я вам ще хочу сказати, що я не хочу цього рушити, бо для мене це страшний сон. Нині підняти таку дитину серед ночі не знати куди. Це була справжня тюрма. Там стояли з автоматами, не дали кроку ступити, вийти за двері. Я, як дитина, за тим усім спостерігала. Там навіть туалету не було. Знаю, що дівчата, мої старші сестри, стидалися, закривалися простирадлами, а ті наглядачі автоматами відхиляли, а дівчата пищали, ойкали.

Везли нас у звичайних вагонах, у так званих телятниках, товарняках.

Вагон був повністю забитий. Кожен мав свій тлумачок,у якому було те, що можна було взяти. А що можна було взяти? Ми взяли перину, подушку, щось із одягу, мішечок муки, баняки. Мама була в такому розпачі, що не знала, за що хапатися, що брати. Так, як зараз бачимо, як цигани у своїх кибитках везуть і все складають, так і там були гори. Кожна сім’я мала своє і там поскладала. Так той вагон був повністю закладений.

Із того, що я запам’ятала і мені сподобалося, то давали чай, такий гарячий, кип’яток. У тім вагоні стояла буржуйка, там весь час був кип’яток. Були наглядачі, які тим завідували. На станціях робили зупинки. Нас везли ночами, а вдень поїзд стояв. Напевно, для того, щоб менше привернути уваги. Давали хліб, такий чорний. Мені, як дитині, чомусь посмакувало. Той чай мені виглядав таким солодким на фоні такого чорного гіркого хліба. Це те, що я запам’ятала. Більше я не пам’ятаю, що давали їсти, чи взагалі давали їсти.

А далі довезли Вас у Сибір.

Нас дуже довго везли. Довезли нас. Я бачила це все і ті довгі дороги. Може, я не так запам’ятала, як я їхала туди, а вже назад – через дев’ять років. Через ті всі тунелі, Уральські гори, ті всі страшні повноводні ріки. Алченськ є на ріці Чулим, а Чулим впадає в Єнісей. Як приїхали туди, то була справжня весна. У той час там усе розпускалося. Там була така грязюка, такі страшні дороги. Я відчула, та не тільки я, то всі відчули. На таких відкритих вантажівках, то все наскладене, а на тих манелях сиділи. Машина як сіла в одну яму і не могла з неї виїхати. Ми казали, що нас уже висиплять у ту яму і сліду від нас не залишиться. Мені та яма, та дорога не забувається, мною колише до сьогодні. Я не можу цього забути. Привезли, викинули нас в ангар. Така височезна будова з дверима-заїздом, як у гараж. Як привезли, увесь той ешелон вмістили, як циган. Скільки ми там були, не знаю. Улітку вони тільки почали будувати бараки  для переселенців.

Спочатку вибудували один барак. Він був такий довжезний. Можу порівняти з тим, як зараз виглядає поліклініка. Двері, довжелезний коридор, і багато дверей. За кожними дверима не по одній, а по дві-три сім’ї.  У нашу невеличку кімнатку помістили дві родини. Нас було п’ятеро, а друга сім’я була з Жовтанців. Їх було п’ятеро чи шестеро. Половину ми мали, а другу половину кімнати – вони. Нари були поскладані. Вони були зроблені зі старої справжньої сибірської сосни. А в тій сосні багато клопів, тарганів. Пам’ятаю, як сьогодні, як тільки засвітило вночі світло, то ті стіни були аж чорні від тих тарганів.

А Вас там охороняли?

Ні, вони вже як привезли на місце, то вже не охороняли, я вже не пам’ятаю тої охорони. Нікуди не мав права йти. А куди ти зайдеш? То була чужа глушина. То було все під наглядом. Батьки ходили раз у місяць відмічатися. Там був великий-великий цегельний завод, на якому були задіяні всі, кого привезли. Туди пішла і моя середульша сестра на роботу, а старша сестра дуже хворіла. Вона і тут була хвороблива, потрапила раз у лікарню з запаленням, другий раз. Батько відразу робив їздовим. Батьки були селянами, а їх зробили куркулями. За що їх зробили куркулями? Він мав шість чи сім гектарів поля. Те поле він обробляв своїми руками. Мав кілька коней, корови, свині. Так, як на селі селяни жили. Уже 1949 р., як почали ті колгоспи заводити, у нас це все забрали до колгоспу.

Так що тато не вмів нічого, крім на фірі їхати. Саме там він робив.

Ще повернуся до того – за що було вивезти? Ціле життя проробив тато своїми руками на своїй землі. Ту хату, яку ви бачите, було зведено ще 1930 року. Татів батько загинув на Першій світовій війни. І його жінка отримала допомогу, за яку і збудувала ту хату. Хата була крита бляхою. Колись такого ще не мали. Хто приїхав у село, казав «он куркуля железом дом критий».

Тобто це була одна з причин.

Так, це одна з причин. Як його тато не вернувся з війни, мій батько лишився  найстаршим і мав 11 років. Ще мав двох молодших братів. Хлопець з 11 років він мусив робити, тому що на селі. Тато був такий робітний, так скоро заробив тої хвороби, той Сибір поміг. У 60 років батько помер.

Як вас відпустили звідтам.

То все сталося, як не стало Сталіна. Була велика амністія, під яку підлягали всі неповнолітні. Я там закінчила російську школу. Мені до сьогодні важко, досі підбираю українські слова. Те, що закарбувалося в дитини, то вже як рідна мова. Я починаю вчитися з онуками, навіть не з дітьми. Бо коли діти йшли до школи, я не мала часу, я не знала, що вони вчать. Так що вже з онуками я починаю вчити свою мову, свою літературу.

Весь час у мене залишилася перед очима та старенька бабця, яку ми залишили вдома. Може, навіть так мама не переживала, старші сестри не переживали, як я. Мені її так було весь час шкода. Ми її тримали, як той вогник, до якого ми би могли повернутися. Навіть не знаю, як вона ті літа жила. Ми їй висилали гроші, посилки висилали з останнього. У неї було ще два сини. Один жив у Львові. Мій батько був у Сибірі, а третій – у Мервичах.

Ще раз вернемося. Вони мусили мати підставу, на основі чого вони висилають. Шукали таких людей, які б могли щось сказати проти нас. Що, думаєте, вони знайшли. Вони підійшли до того татового брата. Тато лишився, так би мовити, на домівстві. Одни його брат пішов до Львова. Інший пішов у найми. Там жили німці, колись вони там собі зняли хату. Він  був ображений і написав, що працював у брата як наймана  сила.

Потім ми, як повернулися, ми писали скарги, щоб нам повернули майно, зробили реабілітацію. Мама ходила тими килимами, а вони казали: жіночко, чим ми вам можемо допомогти. Як рідний брат написав на брата.

Так і приїхали. Ту хату конфіскували, все конфіскували. Все забрали: стіл, дзеркало. У нашій хаті поселили вчительку, зробили майстерню-клас. Ми ні на що не мали права.

Батьки як почули, що я вже маю право виїзду, а тут залишилася у тій кімнаточці батькова мама, вони казали: їдь до баби, а потім, може, прийде такий час, що ми приїдемо до тебе. Так сталося, що я приїхала одна. Мені навіть не дали школу закінчити. Я там тільки закінчила 9 класів і відправили мене сюди до баби саму. Люди їхали сюди, верталися, і я з чужими людьми з однією валізкою в руках приїхала сюди. Баба ще жила довго – до 90 років. Нас ті люди, та вчителька мене утримувала. Вона мала таку саму дівчину. Ми разом жили, разом спали, бо не було нічого, тільки то одне ліжко, на якому баба спала. У Куликові я закінчила 10 клас українською мовою. Те, що я там дістала освіту, то так. Вчили вони капітально. Нині та наука не на тому рівні, що колись. Те, що я знаю, то, напевно, заберу зі собою в могилу. Я вчилася дуже добре. Правда, з української мови я була неатестована. Після закінчення школи я чулася в силах. Ми з подружками пішли в університет вступати. До мене дійшло вже потім, хто таких міг взяти, а ми двоє з подружкою зі Сибіру вернулися. Вони дивилися на гас, як на ворогів народу. Там нас навіть у піонери не брали. Там був інтернаціонал – з Латвії, Чувашії, Татарії. Та вони весь час мотали тими людьми, як могли, аби те все вимішати докупи, аби піднімати Сибір.

І як Ви пішли вступати?

Відразу за першим екзаменом відсіяли. Навіть нічого не сказали, не показали. Через рік до мене вернулася мама. Батько лишився ше там. Там старша сестра вийшла заміж. У неї народилася дитинка, і батько лишився їй допомогти. Друга сестра теж вийшла заміж – обоє за таких, як ми, переселенців.

Після того, як була амністія неповнолітніх, була друга амністія. Тоді можна було вертатися додому, тільки не в свій дім. То друга сестра з родичами опинилася аж у Молдові. Там вона і нині у Придністров’ї. А друга лишилася там. Її чоловік закінчив політехнічний, бо був цікавий до науки. Там був такий великий алюмінієвий завод. І він лишився на тому заводі.

Мама, коли дали дозвіл їхати – куди буде їхати – поїхала до дитини. Я не знаю, на які кошти ми жили. Люди помагали, напевно. Я приїхала з валізою. Що батько міг відкласти, маючи три дочки. Де, може, була сім’я, де були сини, може, вони щось і заробили.

Ще через деякий час мама трошки звиклася, приїхав батько, тихенько пішов у колгосп, сів на фіру. Мамі давали ділянки буряка. Я закінчила школу, не вступила, пішла на роботу. У Куликові була колись шевська артіль. Там були жиди. Хто у нас шевці – жиди. Я була спосібна, що мене не вчили, я мусила освоювати. Я втягнулася. Робила півроку учнем всього за сорок рублів. Я пам’ятаю, як несла ту зарплату, ті сорок рублів, то ще по дорозі ту зарплату загубила. Але якось ми пережили те. Я не вмію розповісти. Я ціле життя почуваюся білою вороною. Там була як ворог народу, приїхала сюди теж як ворог народу. До кого я могла звернутися – до Бога. Вуйко був, у нього було багато синів. Але вони не були раді, що ми вернулися. Їм було просто незручно.

Я вже не хочу казати про односельців. Якось вони, може, з заздрістю, що вернулися, що ще є, що собі раду дають. Це все заробила я своїми руками. Я потім пішла на взуттєву фабрику, пішла заочно вчитися, закінчила Київський технологічний технікум.  Потім працювала майстром, було трошки легше.

Сестра там, у Молдові, залишилася одна, родичів поховала, чоловіка поховала. Сина поховала. Тепер таке робиться, щоб у цю Молдавію, Придністров’я заїхати, треба закордонний паспорт. Вона раз у рік приїжджала, адже кожну людину тягне у своє гніздо.

Друга сестра ще була довго в Сибіру. Мама весь час плакала і казала: пиши, хай вертається. Вони казали, що вони тут будуть робити по спеціальності. Якось би через 10 років вони приїхали сюди. На той час ми вже хату відвоювали. Потім поїхали до Львова працювати, отримали квартиру, там і живуть.

Що б Ви хотіли сказати на завершення, побажати молодим українцям.

Ми цінуємо те, що маємо тоді, коли втрачаємо. Любіть те, що маєте. Усе дуже складно. Мій тато колись сказав: у нас ніколи не буде України, тому що одні її роздадуть, а інші її зрадять. Ці слова ми всі пам’ятаємо.

Дякую, що Ви знайшли час розповісти.

Розмовляв Богдан КАСПЕР

Прокоментуйте...
Бажаєте аватар? Завантажте на gravatar!