Автор revgurnal
Грудень 30, 2015
Коментуйте

Українська національна революція: окремі теоретичні аспекти

68677_617439305019038_8333230086436062200_n

На світлині автор: Петро Іванишин

Проблема революції (як і війни, євроінтеграції чи корупції) в сучасному – постмайданному – українському суспільстві та політикумі належить до найактуальніших. Її активно обговорюють у ЗМІ й на ток-шоу, в серйозних і поверхневих аналітичних розвідках, на всіх рівнях влади і в народних масах, явно і ще більше – приховано. Причому мають на увазі доволі різні, часто протилежні речі. Хтось від згадки про це суспільне явище тремтить і впадає в істерику, а хтось благословляє його як єдиний порятунок для нації, як священну мету. Пожвавлення такого масового зацікавлення закономірне. Йому сприяв перманентний революційний процес у часи пізньої Перебудови та Незалежності, що мав три кульмінаційні пункти: кін. 1980-х – початок 1990-х років, Помаранчевий Майдан 2004-го та Зимовий Майдан 2013-2014 років.

Однак у більшості випадків дискусіям довкола революції, її варіантів, методів та цілей бракує не тільки фаховості, філософської, культурологічної та політологічної глибини, а й закоріненості в українську націософську традицію, власне у досвід такого потужного ідейно-світоглядного, культурного та політичного явища, як націоналізм. Спробуємо бодай поверхнево, у межах кількох важливих аспектів та націоцентричних досвідів, окреслити національне бачення проблеми та скерувати мислення читача у цей герменевтичний бік.

Загалом революцію розглядають як фундаментальну, якісну структурну зміну однієї системи іншою, котра відбувається протягом певного (не завжди короткого) часового проміжку. Цим революція відрізняється від еволюції (як повільної зміни тієї самої системи), реформ (як часткових системних змін), переворотів, повстань чи бунтів. Оскільки системи бувають різними, то розрізняють і різні типи революцій: політичні, культурні, цивілізаційні, естетичні, релігійні, економічні, технічні, наукові, інтелектуальні та ін.

Серед найбільш важливих різновидів політичних революцій вирізняються два. Відповідно до поневолювача виділяють зовнішні (коли окупант є чужоземцем) чи внутрішні (коли якісної зміни потребує система влади, що складається із власних громадян) революції. А відповідно до кінцевої мети та інтересів – соціальні (класові, стратумні) чи національні (в інтересах цілої нації). Методи політичних революцій теж доволі різні. Вони можуть бути мирними (причому як законними, зокрема парламентськими, так і напів- або й цілком нелегітимними): страйки, протести, пікети, мітинги, віча, інформаційні операції, блокування адмінбудівель чи транспортних шляхів, вибори, референдуми, люстрації та ін. Можуть бути також немирними (збройними): вуличні бої, сутички з правоохоронцями та опонентами, терористичні акти, експропріації, підпільний антисистемний рух, партизанська боротьба, громадянська війна та ін. А можуть поєднувати мирні та збройні елементи в єдиному революційному потоці.

Так чи інакше осмислення революційних процесів та окремих феноменів тривало завжди (в тому числі літераторами чи політиками-практиками), однак найбільш ґрунтовні філософські та наукові концепції у ХХ й ХХІ ст. запропонували Макс Вебер, Освальд Шпенґлер, Пітрім Сорокін, Джеймс Дейвіс, Тед Гур, Чарльз Тіллі, Чалмерз Джонсон, Кліфорд Гірц, Ентоні Сміт, Теда Скокпол, Едвард Лютвак та ін.

Український політико-філософський досвід осмислення революційних феноменів має достатньо довгу традицію, спираючись на концептуальну для формування ідеології українського націоналізму творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Миколи Міхновського, Євгена Коновальця, Дмитра Донцова та ін. Причому ключовим для українських націоцентричних мислителів та політиків стає поняття національної революції. І це не випадково. Саме брак такого типу якісної суспільно-державної системної зміни став очевидним після програшу українцями Визвольної Війни 1917-1920-го рр. У звʼязку із цим у міжвоєнний період створюються ефективні та масові революційні організації колишніх фронтовиків та молоді (УВО, ГУНМ, ЛУН, СУНМ, згодом обʼєднані в ОУН), провадиться революційна робота із масами, здійснюються сотні різнопланових революційних акцій, авторами-націоналістами розробляється націоцентрична філософія, естетика, наука, художня творчість та ін. І все це заради здобуття національної держави як політичного ідеалу – Української Самостійної Соборної Держави. Згодом цей революційний імпульс (із початком Другої світової війни), попри складнощі розвитку, організаційні розколи та болючі кадрові втрати, отримає продовження у боротьбі УПА, проголошенні Карпатської України, державницькому Актові 30 червня 1941 року, створенні УГВР, підпільній боротьбі в СРСР та в діяльності закордонних частин ОУН на еміграції.

У цей радянсько-колоніальний, вкрай несприятливий для розвитку українства, період найбільшим теоретиком національної революції став провідник ОУН (р) Степан Бандера. Том його вибраних ідеологічних праць, упорядкованих Ярославом Стецьком у 1978 році, не випадково отримав назву “Перспективи української революції”[1]. Ця генеральна тема поглиблено й різнобічно осмислюється автором практично у всіх його роботах, проте найбільш системно й концептуально революційний дискурс репрезентують наступні: “Значення широких мас та їх охоплення” (1946), “Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном” (1948), “Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс” (1950), “Проти ідейного роззброювання визвольної боротьби” (1951), “Пропаганда визвольної революції на тлі війни” (1951), “Завдання ОУН під сучасну пору” (1951), “До питання основних кадрів національно-визвольної революції” (1953), “Питання атомової війни і визвольна революція” (1957-58), “За завершену політичну структуру” (1958), “Над могилою Євгена Коновальця” (1958), “Де повинні зійтися шляхи” (1959). Найбільш ідеологічно значуще осмислення революції можна знайти в єдиній монографії Провідника, написаній для внутрішнього вжитку “Перспективи української національно-визвольної революції” (1958).

Зупинимося на основних моментах, розпрацьованих С.Бандерою. Насамперед автор дає визначення політичної революції як “докорінної зміни, яка охоплює зміст і структуру державно-політичного, суспільного, духовного й економічного життя одного чи більше народів”. Сутнісною ознакою революції є “зміна системи, зміна провідних ідей та зміна керівних сил”, однак ця зміна, щоб бути революційною, повинна відбуватися шляхом гострої і загальної боротьби (а не еволюційно, через зміну уряду, вибори, плебісцит та ін.). Тому революція охоплює “цілий процес боротьби, від її початків аж до кінцевого завершення” і тільки кінцевий етап засвідчує, “чи якийсь революційний процес вповні заслуговує на назву революції”. У цьому процесі увиразнюються й дві основні функції революції: 1) деструктивна (знищення старого ладу) та 2) конструктивна (побудова нового ладу) (с.532-534). При цьому революція розглядається як “форма конечної боротьби за свободу” і як “найгуманніша форма” такої боротьби, оскільки відмова від неї приводить до набагато більших жертв в окупаційних обставинах (с.250). Український досвід знищення нації через три голодомори, масові репресії, загибель у складі чужих армій, процеси денаціоналізації та ін. тільки підтверджує правоту націоналістичного мислителя.

С.Бандера розрізняє два типи революцій: 1) “внутрішні” (соціальні) і 2) зовнішні (“національно-визвольні”) (с.249). Оскільки феномен створення “незалежних” держав-неоколоній (приховано залежних від Заходу чи Росії), для яких національне визволення знову стає актуальною, хоч і “внутрішньою” проблемою, у повоєнний час написання цих праць тільки зароджується, то ідеолог природним чином звертається до іншого розрізнення у межах наявних на тоді політичних систем: національних держав, держав-імперій та держав-колоній. Звідси внутрішні революції розглядаються ним як революції “суспільні, класові”, а національно-визвольні ототожнюються із національними. Причому національні революції окреслюються як ширші від “внутрішніх”, бо останні мають на меті тільки “зміну державного і суспільного устрою, відсунення від влади правлячих кіл чи шарів і т.п.”.

Натомість “національною революцією, – твердить мислитель, – називаємо революційне змагання якогось народу проти чужоземного поневолення, визиску, позбавлення прав і можливостей свобідного розвитку”. Двома основними ознаками національної революції є: 1) участь у ній цілого народу і 2) змагання за основну зміну становища всього народу. Мета національної революції – створення національної держави українців: “Завершенням національно-визвольної революції має бути відбудова і закріплення Самостійної Соборної Української держави”. Передумовою здійснення цієї мети є знищення в Україні окупаційної радянської влади. Водночас народ, що визволяється, повинен бути готовий після революційного періоду і до “періоду національно-оборонної війни” від старого чи нових колонізаторів (с.534-535, 594). Зміст національної революції визначається природним змістом життя кожного поневоленого народу – це змагання “за волю і правду, за Бога і за Батьківщину” (с.628).

Надзвичайно глибоким та концептуальним, і в цьому відчувається не лише високий рівень мислення, а й досвід багатолітнього революціонера-практика, є окреслення С.Бандерою всіх важливих складових та передумов ефективної революційної діяльності. Насамперед він чітко й неодноразово наголошує на трьох основних, “первісних” рушіях революційного процесу, без яких він просто немислимий: на 1) “революційній ідеї”, 2) “революційній організації” та 3) “революційній дії” (с.571).

Єдиною продуктивною революційною ідеєю українського народу, на переконання С.Бандери, і цю переконаність неодноразово підтверджувала історія, є національна ідея – ідеологія українського націоналізму. Тому автор упевнений, що “наші ідеї – наша найбільша сила, найуспішніша зброя” (с.253). Одним із важливих секретів успіху революції є охоплення ідеологією націоналізму щонайширших народних мас, всіх суспільних сфер і прошарків: “В осередку організування визвольної революції треба ставити кристалізацію, удосконалення і поширення серед мас націоналістичної ідеології, програми, визвольної концепції та підбирання, вирощування і формування на тій базі власної сили, її підстави – кадрів непохитних визнавців і борців” (с.135). В іншій праці в 1953 році С.Бандера знову наголошує на тому, що основною частиною боротьби  з ворогом є “боротьба за душу людини, за ідейний вплив на цілий нарід, за поширення ідеї й концепції визвольної революції серед найширших мас народу, захоплення їх цією ідеєю і через це приєднання їх на бік визвольної боротьби” (с.286). Основну роль у цій духовній боротьбі відіграє революційна пропаганда, котра має потрійну мету: 1) дати ясну оцінку становища, 2) показати вихід із нього і 3) витворити рішучість і запал до боротьби (с.261). Водночас ідеолог застерігає від “ідейно-програмової опортунізації” на догоду тому чи іншому політичному моменту, котрий би послаблював чи викривляв революційну ідею (с.136).

Основною революційною організацією, вказує С.Бандера, є національний політичний орден – Організація українських націоналістів. ОУН – це “монолітне ядро” національно-визвольної боротьби, її “хребет” і “провідна політична сила”. Довкола ОУН як ядра, згідно бандерівської теорії “перстеня”, творяться інші, ширші, революційно-організаційні кола, такі як УПА чи УГВР (с.262-263). Однак самої ідейності для націоналістичної організації замало, вона також мусить бути дієвою: “Революційна організація без відповідної революційної дії не сповняє свого призначення і завмирає”. Загалом революційна дія – це система революційних акцій і організаційної праці (с.287). Вона випливає з революційної ідеї, “може мати різні форми і різну напругу, що міняється відповідно до обставин” (с.772). Тому мислитель наголошував на недостатності зведення революційної діяльності до лише “проминаючих акцій”, а також відзначав, що “повстанча армія і мілітарні дії – це складова частина, одна з функцій і форм революційної боротьби, а не єдиний, сам у собі замкнений фактор” (с.136, 139).

У межах визвольної революції варто вирізняти два повʼязаних процеси: 1) “революційну боротьбу з ворогом” і 2) “мобілізування до революційної боротьби нових і щораз більших сил народу”. Натомість двома основними фазами національної революції, на думку мислителя, є: 1) фаза перманентної революції в ситуації несприятливій для збройного повстання і 2) всенародний збройний зрив-повстання. При цьому існують три тактики революційної боротьби: 1) підпільна, 2) партизанська і 3) повстанська. А також три види революційної мобілізації: 1) ідейно-політична (антибільшовицька пропаганда, поширення національних ідей та “плекання ідеалістично-вольового наставлення” серед мас), 2) дієва (залучення симпатиків до революційних дій) і 3) організаційно-кадрова (залучення в ряди революційної організації) (с.572-573, 584, 577-578).

Ще одне важливе питання національно-визвольної справи – це формування відповідних кадрів. С.Бандера так формулює вимоги до активістів-революціонерів: “Поскільки революційно-визвольна боротьба належить до найвищих змагань нації та вміщає в собі всі форми боротьби – від світоглядово-ідеологічної, політичної до мілітарної включно, а революційна організація мусить сполучувати в своїй системі елементи ідеологічної, політичної, мілітарної і при тому конспіративної формації, то активне членство в такій організації є найповнішою і найважчою службою своїй нації. Бути членом революційно-визвольної організації значить повністю поставити себе, своє життя і все своє на службу визвольній справі, віддати себе повністю до диспозиції організації та бути кожночасно готовим виконати кожний наказ, кожне завдання, без уваги на труднощі і небезпеки. До кожного члена-революціонера ставляться максимальні вимоги, передусім щодо його характеру, ідейности, особистої відваги і бойової активности. Тому організаційно-кадрова мобілізація відбувається за принципами добровільности, перевірки-випробування і добору найкращих, найвідповідніших кандидатів” (с.578).

Революційні кадри, підкреслює ідеолог, не формуються самим лише невдоволенням, а передусім революційною системою – згаданими вище фундаментальними рушіями, котрі, водночас, є й чинниками революційного вербування людей: 1) революційною ідеєю (комплексом ідей, ідеологією), 2) революційною організацією, котра цю революційну ідею несе й поширює, і 3) революційною  дією (активною боротьбою з ворогом). Таким чином, знімається проблема добору й вишколу кадрів – усе це повинен здійснювати сам революційний рух у процесі боротьби: “Творення, формування кадрів для визвольної боротьби – це і є найсуттєвіше, головне завдання цілого революційного процесу”. Щодо провідних кадрів (керівників різних ланок), то вони добираються із ширших дієвих кадрів, “в яких найкраще визріє усвідомлення ідейного змісту і плану національної революції, і які своїми особистими прикметами – характером, здібностями і вмінням надаються до провідних функцій” (с.286-289).

С.Бандера чітко акцентує на тому, щоб розрахунок робився на ідейних, патріотичних, антиімперських (у той час – передусім антикомуністичних) людей, в котрих можна пробудити органічний для українців козацький дух лицаря-воїна. І прямо застерігає проти залучення в ряди революціонерів ідейних (“переконаних”) комуністів (це стосується фанатиків будь-яких антинаціональних світоглядів) та “безідейних карʼєристів” (с.290-291).

Щодо часу та умов ведення революційної діяльності, то тут С.Бандера розвиває відому націоналістичну концепцію “опори на власні сили”. Він вказує, що “не можна узалежнювати національно-визвольних змагань від чужосторонніх сил і від зовнішньої ситуації” (с.597) і підкреслює, що не варто сподіватись ні на війну інших держав з СРСР, ні на еволюцію більшовицької системи, лише на “революційну боротьбу” (с.532). “Головною реальною основою революційної визвольної концепції, – наполягає мислитель, – є власні сили і власна боротьба поневолених більшовизмом народів” (с.535). При цьому зовнішні фактори, безумовно, треба враховувати, але вони є допоміжними: “Зовнішні умови і зовнішні сили можуть бути важливим фактором, сприяючим революційно-визвольній боротьбі, але вони не вирішують про саму можливість і доцільність боротьби” (с.477). При цьому революційний рух повинен бути готовим до боротьби на “два фронти”: і з більшовизмом, і з антикомуністичним імперіалізмом (негативно налаштованим до української національної справи). Відзначимо, що так уже було під час Другої світової, коли ОУН та УПА були змушені боротися і з червоними, і з білими російськими імперіалістами, згуртованими німцями в РОА (так званими “власівцями”).

З іншого боку, ідеолог говорить про можливий “спільний фронт національно-визвольних революцій” поневолених Москвою народів (с.535-552). Але наголошує, що  “партнером для інших може бути тільки такий нарід, що являє собою певну самобутню і діючу силу” (с.597), оскільки “кожне серйозне середовище повиннно вести свою діяльність за всяких внутрішніх і зовнішніх умов, незалежно від інших факторів” (с.480). Щодо поєднання визвольної боротьби із можливою антибільшовицькою війною, то С.Бандера наголошує на тому, що революцію треба робити, не чекаючи кінця такої війни. Передумовою початку антибільшовицької акції є “психологічна підготовка до революції широких мас” і їх озброєння. Ідеальним проведенням психологічної підготовки провідник вважає наступний мобілізаційний стан: щоб “усі знали, усі ждали напоготові, мовчки, непомітно” (с.260). Водночас мислитель вже в 1951 році вказує як на несприятливий зовнішній фактор боротьбу з націоналізмом на Заході і розтлумачує його справжні причини: “…намагання промостити дорогу для імперіалізмів явних і замаскованих, політичних та економічних” (с.248).

Бандерівська концепція революційної боротьби залишалась актуальною для програмових засад ОУН (р) і після загибелі Провідника у 1959 році. Із проголошенням Незалежності у 1991 році чимало політичних та громадських діячів, у тому числі із націоналістичного табору (аж до початку російсько-української війни в 2014 році, коли для більшості політикуму та суспільства стало очевидним, що національної державної системи як такої нема), були схильними вважати мету визвольного руху здійсненою, державність здобутою, а тому новостворену “державу Україна” ототожнювали з УССД і пропонували просто наповнити “українським змістом”. Однак із таким трактуванням погоджувались далеко не всі аналітики. Ключовими ідеологами національної революції цього періоду стали головні командири та провідники Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери Василь Іванишин (1944-2007) та Дмитро Ярош (1971 р.н.), котрі загалом розвивали ідеї Степана Бандери та інших класиків українського націоналізму, але із урахуванням того, що якісна зміна політичної системи, створення української національної держави повинна відбутися у відмінних суспільно-політичних обставинах проголошеної незалежності від Російської імперії.

Першим, хто глибоко й недвозначно від кінця 1980-х років у публічній площині обстоював концепцію С.Бандери, став В.Іванишин. Його основними працями, що стосуються теорії революції, стали наступні: “Нація. Державність. Націоналізм” (1992), “Українська ідея і перспективи націоналістичного руху” (1999), “На розпутті велелюднім” (2003), “Під проводом ОУН і з іменем Бандери” (2003), “Орден української надії” (2004), “Політична функція ВО «Тризуб» ім. С.Бандери” (2004), “Майдан-2 чи плацдарм української свободи” (2006), “Національна громада” (2006), “Внутрішня окупація – війна на знищення” (2006), “На вістрі боротьби” (2006)[2].

Мислитель виходив із того факту, що із проголошенням Незалежності України в 1991 році почався новий етап національно-визвольної боротьби – “державотворчий” (с.70). Тобто мета національної революції, як її окреслював С.Бандера, досягнута лише частково: країну звільнено від комуністичної влади та зовнішньої російської окупації, але українську національну державу (Українську Самостійну Соборну Державу, “українську Україну”) не здобуто. Крім того, відбувалася поступова еволюція й кристалізація нової постколоніальної державної системи, котра, зрештою, остаточно оформилась у часи президентства В.Ющенка і В.Януковича (2005-2013) в чітку неоколоніальну структуру із змінними геополітичними орієнтаціями владних еліт: то на Захід, то на Росію. Ідеолог так окреслював етапи становлення цієї антинаціональної системи: від домінування прокомуністичної “бандократії” за Л.Кравчука (с.159), через байдужість влади до інтересів найбільшої корінної нації та народу взагалі (с.176), становлення “бюрократичного авторитаризму” (с.284), стимулювання Росією і Заходом неоколоніальних процесів (с.339), явний етноцид (позбавлення національних ознак, передусім мови) українців (с.442), кланово-бюрократичний спосіб керування у президентсько-парламентській формі правління й кланово-парламентарний – у парламентсько-президентській (с.445), аж до остаточного створення неоколоніальної системи “антинародної, антиукраїнської, космополітичної та бюрократично-олігархічної влади” (с.588).

Цю “олігархічно-кланову злодійську систему” (с.696), за якої навіть президент перетворюється всього на всього в “адміністратора неоколонії”, В.Іванишин окреслює у 2006 році дуже точним терміном “режим внутрішньої окупації”: “Внутрішня окупація – це така форма поневолення, коли народ опиняється під зловорожою владою вже не іноземних загарбників, а внутрішніх антинародних та антинаціональних сил, які зводять до мінімуму політичні права корінної нації.., захоплюють і використовують виключно у власних інтересах державний механізм, фінансову сферу, економіку, інформаційний простір країни, намагаються штучно ділити і деморалізувати, денаціоналізувати і нищити поневолену ними націю, щоб унеможливити її згуртування під прапором своєї національної ідеї, її визвольну боротьбу і своє власне – національне державотворення і народовладдя” (с.845). Основною ознакою цього злочинного режиму є не корупція, не сам грабіж народу і держави, не “соціально-економічні деформації” (все це наслідки), а “передусім бездержавний і підневільний стан корінної нації, якій на рідній землі й у власній країні загрожує цілковите знищення: цілеспрямоване і планомірне” (с.845-846).

Справжнім творцем і господарем неоколоніального режиму є не безідейні політичні проекти (партії та блоки), а мафіозний спрут – “чужорідний і космополітичний транснаціональний олігархічний капітал кримінального походження” (с.845), неофіційне гасло якого: “Україна без українців!” (с.847). Єдиним виходом із цього смертельного для нації кола є, на думку мислителя, продовження і логічне завершення національної революції: “А покінчити із внутрішньою окупацією можна тільки в один спосіб: шляхом продовження української національно-визвольної боротьби і реалізації української національної ідеї – створення української національної держави із всеохопною системою національного народовладдя” (с.846).

Таким чином, В.Іванишин, відповідно до нових обставин політичної боротьби та національної екзистенції, посутньо розширює поділ С.Бандери на зовнішні (національні) та внутрішні (соціальні) революції. Він чітко увиразнює наявність та потребу для будь-якого поневоленого народу не лише зовнішньої національної революції (спрямованої проти зовнішнього окупанта), а й внутрішньої національної революції (скерованої проти окупанта внутрішнього, внутрішнього імперіалізму). Актуальність такої революційної пари можна помітити для всіх тих країн Африки, Азії та Латинської Америки (“нових держав”, за К.Гірцем), котрі, здобувши у ХІХ ст. чи після Другої світової війни незалежність (від зовнішніх колонізаторів), так і не стали національними державами, бо потрапили в залежність від колонізаторів внутрішніх. Глибокі й різнопланові художні мегаобрази таких внутрішньо поневолених країн дали у своїй творчості письменники Тарас Шевченко (“Царі”, “Сон (комедія)”, “Саул”, “Посланіє”), Габріель Гарсія Маркес (“Сто років самотності”, “Осінь патріарха”), Маріо Пʼюзо (“Сицилієць”), Ліна Костенко (в поезії періоду Незалежності та романі “Записки українського самашедшого”), Юрій Щербак (в трилогії “Час смертохристів”, “Час великої гри”, “Час тирана”), романісти Євген Пашковський та Олесь Ульяненко, в українській поезії постколоніального періоду – Петро Скунць, Борис Олійник, Павло Вольвач, Ігор Павлюк, Богдан Томенчук та ін., а також режисери Акіра Куросава (“Сім самураїв”, “Тілоохоронець”), Еліа Казан (“Віва Сапата”), Джон Стерджес (“Чудова сімка”), Том Гріс (“Сто рушниць”), Едвард Цвік (“Кривавий діамант”), Мирослав Слабошпицький (“Племʼя”), Кері Фукунага (“Безрідні звірі”) та ін.

Оскільки від 1991 року ОУН проголосила “мирні форми революційної боротьби за УССД” (с.286), то цей факт націоналістичний мислитель не міг не враховувати. Однак в умовах неоколоніальної (формально незалежної) державності В.Іванишин розрізняє все ж два види, дві можливості національної революції: 1) “національна революція у вигляді всенародного повстання” і 2) “національна революція через демократичний механізм” (с.422). Прикладом останнього виду ідеолог називає так звані “оксамитові” революції країн колишнього соцтабору та СРСР (крім України та Білорусі). В історичній перспективі можна ще назвати інші успішні мирні революції, спрямовані проти внутрішнього поневолення, хоча й з іншими (не націоналістичними) ідеологічними знаками, в Італії 1922 р. та в Німеччині 1932-34 рр. Водночас В.Іванишин неодноразово у своїх працях уточнює подвійне завдання внутрішньої національної революції: 1) провести якісні, революційні зміни в державі, але 2) так, щоб не поставити під загрозу українську державність і незалежність (с.280, 430).

Український мислитель вказує й на суттєві відмінності між двома внутрішніми революціями: соціальною та національною. “Соціальна революція, – розтлумачує він, – має за мету цілі значно вужчі: досягнення соціальної справедливості в розподілі національних багатств шляхом повалення і зміни влади, державного устрою, суспільного ладу. Її метод – класова боротьба, її рушійна сила – покривджений клас чи класи”. Прикладами таки революцій є всі соціалістичні (пролетарські) та лібералістичні (буржуазні) революції Нового часу. Натомість “мета національної революції – реалізація української національно ідеї, створення держави української нації (УССД). Її завдання – забезпечити державний статус, захист, відродження і всебічний (у тому числі соціально-економічний) розвиток української нації, її продовження в часі. Рушійною силою національної революції є не якась соціальна група чи клас, а українська нація – народ, обʼєднаний національною ідеєю” (с.324).

Вказуючи на пріоритетність мирних методів “безкровної і творчої” (с.332) внутрішньої національної революції, В.Іванишин однак наголошує на тому, що вони повинні бути не рабськими (як-от голодування), а ефективними – через “тиск організованого народу”: масові мітинги, тиск на місцевих керівників, блокування адмінбудівель і транспортних шляхів та ін. І повинні здійснюватись під гаслом: “Ви не даєте нам жити – ми не дамо вам панувати!” (с.334-337, 179). Як можна зауважити, все це і навіть більше продемонстрував повсталий народ під керівництвом “Правого сектору”, “Самооборони” та “Автомайдану” під час повстання 2013-14 рр. У такий спосіб ідеолог підкреслює, що “мирний шлях” національно-визвольної боротьби хоч і має на меті зміцнення держави, а не “зміцнення режиму”, але не зводиться до “демократично-парламентського” шляху (с.159, 168). Хоча парламентаризм також не варто скидати з рахунку, оскільки без партій можна зруйнувати якийсь суспільний лад, але не можна організувати краще політичне життя (с.280). Тому у 2004-му розроблялись і рекомендації можливої участи націоналістів у виборах та владних структурах (с.804 та ін.).

Передумовою успішної революції є, за В.Іванишиним, як і в Т.Шевченка чи С.Бандери, “ідейне озброєння народу” (с.211), бо: “Не можна ощасливити народ без участі самого народу” (с.469). Важливу роль при цьому мав би відіграти процес творення “українських національних громад” як базових структур в “системі творення української національного держави” (с.697). При цьому “єдино можливим для українців фактором політичної консолідації та державотворення” мислитель називає ОУН як національний революційний “політичний орден”, “орден української надії” (с.305, 312). Саме цей орден мав у 1990-х, згідно з Іванишиновою “теорією птаха”, консолідувати націоналістичний рух: голова  “птаха” – Провід ОУН, одне крило – націоналістична партія (КУН), а інше –  націоналістична молодіжна організація (“Тризуб”) (с.771). Однак надії на існуючу ОУН не справдилися. І вже у 2004-му ідеолог констатуватиме: “…вперше за свою історію Провід ОУН не зміг у найвідповідальніший момент своєї історії, після проголошення незалежності і створення держави, запропонувати народові власну ідеологію і програму національного державотворення…”. Однак при цьому мислитель твердо вірить у відродження ОУН, вбачає в цьому органічну потребу для успішності національно-визвольного руху (с.787, 788).

У 2006-му незадовго до смерті В.Іванишин ще раз чітко і недвозначно окреслює свою публічну позицію як провідника “Тризубу” щодо революційного процесу. Відповідаючи на поставлене на організаційній інтернет-конференції питання щодо доцільності силового варіанту революції, мислитель зауважує наступне: “Звичайно, можна вже зараз вдатися до радикальних акцій, сподіваючись, що це сколихне зневірене і наркотизоване брехнею суспільство. Але націоналізм – це ще й велика відповідальність за наслідки своїх політичних дій. Сподіватися на те, що «Тризуб» кине кілька тисяч людей у силову боротьбу з нинішньою владою і переможе, – це, м’яко кажучи, наївність. А навіть якби переміг, то зуміли б ми сформувати іншу, кращу для народу владу? Думаю, що Віктор Ющенко теж був не проти перетворити Україну в рай і цим вславити себе на віки. А чого досяг?

Але підемо далі. Припустимо, що ми таки вдалися до силового усунення нинішньої влади. Самі ми перемогти не можемо – потрібна підтримка політикуму і народу. Якого політикуму? Того, що навіть не писнув про те, що знову маємо «український» уряд без українців? (…)

А якою буде реакція поділеного і політично дезорієнтованого народу на наші дії? Вдаримо по регіоналах – і наткнемося на опір «головорізам-бандерівцям» з боку їхніх симпатиків, а це коло 40 % електорату, рахуючи тих, що ще вірять комуністам і соціалістам. Вдаримо по захребетниках і патріотах-іскаріотах з «Нашої України» – і переважна більшість національно-патріотичних громадян повірить усяким юдам, патріотам-іскаріотам та політідіотам, що ми – найманці регіоналів… У кращому випадку – погубимо Організацію, у гіршому – спровокуємо громадянську війну, накличемо нових окупантів-миротворців, а народ замість своєї внутріокупаційної одержить чужу окупаційну владу. На інше розраховувати не доводиться.

Революційний спосіб діяння починається з революційного способу мислення. І нам треба ще дуже багато зробити, щоб в Україні виникла критична маса людей із національно-революційним способом мислення і щоб ця маса була включена в систему українського національного державотворення. Бо влада – це суспільно-політична система. А системі можна успішно протиставити тільки іншу систему, як це свого часу зробила ОУН. Інакше – або заміна влади за принципом «яке їхало, таке здибало», як це сталося внаслідок перемоги В.Ющенка, або безтямний бунт, чимало героїв і море крові, у якій втонуть наші незалежність і державність. Але в обох випадках – ще більше уярмлення і зневіра народу.

А тому – не бунт, а революція, не хаос, а система, не авантюра, а націоналістична робота з людьми. Першочерговим є завдання змінити ставлення людей до влади і до своєї ролі в державі…” (с.879-881).

Після смерті В.Іванишина в 2007 році його бандерівську в суті своїй концепцію найґрунтовніше розвинув учень і послідовник Дмитро Ярош у наступних працях: “Українська революція: ХХІ століття” (2009), “Звернення до українського народу (2010), “У передчутті революції” (2011), “Марш на Київ” (2011), “Окови неправди розірвати” (2011), “Слово до побратимів: минуле, сучасне, майбутнє” (2012), “Українська політична організація «Тризуб»” (2012). Усі ці роботи були видані книжкою “Нація і революція” у 2012-му та без змін перевидані у 2015-му[3], що вказує на незмінність ідеологічних орієнтирів Д.Яроша вже як лідера не лише “Тризубу”, а й всеукраїнського громадсько-політичного руху “Правий сектор”.

Ще у 2009-му Д.Ярош чітко вказує на наявність в українства двох основних фронтів. Один з них внутрішній – це боротьба із режимом внутрішньої окупації, а інші два зовнішні – із Московською імперією і Західним глобалізмом (с.40). Тому у 2010-му “Тризуб” не визнає новобраного В.Януковича президентом, називає його “узурпатором” й окреслює як “ставленика промосковських паразитів-олігархів”, як ворога “національної незалежності українського народу” (с.64). Ідеолог відзначає виникнення виразної революційної ситуації під час утвердження режиму Януковича й підкреслює, що “режим внутрішньої окупації апріорі неможливо подолати еволюційними методами, бо авторитарна за своєю суттю система Януковича не дозволяє, використовуючи закони держави Україна та легітимні механізми зміни влади, привести до керма держави людей, які б не були частинкою згаданої системи” (с.77).

Так ще раз актуалізується потреба в національній революції як “Священній Війні за Бога, Україну, Свободу” (с.55), під якою розуміється наступне: “Національна революція – це не бунт, не заколот і не різня. Це системні радикальні зміни в житті нації, здійснені її провідною верствою за всебічного сприяння народних мас. Національна революція в Україні ставить собі за мету ліквідувати режим внутрішньої окупації та передати всю повноту влади у руки національно пробудженого народу” (с.52). Йдеться про “велику мету” – здобути національну державу (УССД) і чітку концепцію боротьби: “Визвольна, революційна, безоглядна і масова боротьба українського  народу за УССД, ведена власними силами Нації за всяких умов, усіма доступними методами, на засадах ідеології українського націоналізму в інтерпретації Степана Бандери і під єдиним керівництвом націоналістичного революційного Проводу, створеного на базі Національного Революційного Ордену” (с.93).

У 2009-му Д.Ярош окреслює наступні етапи розгортання національної революції: 1) створення і розбудова національного Ордену, 2) відновлення єдиного всохопного націоналістичного руху, 3) час національної революції і 4) закріплення, розбудова й розвиток УССД (с.52). Через два роки він дещо конкретизує цю схему з орієнтацією на парламентські вибори 2012 р.: 1) підготовчий етап (формування по всій Україні національно-революційних центрів), 2) передвиборчий і 3) післявиборчий, революційний (“масові виступи громадян у столиця та обласних центрах”) (с.81-82).

Революційною ідеєю для Д.Яроша залишається класичний український націоналізм: “Тарас Шевченко, Микола Міхновський, Дмитро Донцов, Євген Коновалець, Микола Сціборський, Андрій Мельник, Степан Бандера, Олег Ольжич, Ярослав Стецько, Лев Ребет, Степан Ленкавський, Василь Іванишин – це ті стовпи націоналізму, основні ідейні постулати яких не можуть бути знецінені за жодних обставин” (с.50). Ця позиція є наскрізною для всіх праць ідеолога: “Український націоналізм – єдина націорятівна та державотворча ідеологія, що дає відповіді на всі питання сучасності та осяює майбутнє нашого народу” (с.102). Говорячи про потребу постання нової націоналістичної партії, автор акцентує на “ідейно-політичному вишколі членства” як “першооснові діяльності”: “Націоналістична ідея – це той цемент, який скріпить наші націоналістичні лави” (с.106).

Окреме значне місце в теорії визвольної боротьби Д.Ярош відводить структурі націоналістичного руху, розвиваючи “теорію птаха” В.Іванишина. Йдеться про три основні складові: 1) відроджений Національний Орден (згодом названий Українським Націоналістичним Союзом) як системотворчий елемент (голова і тулуб) руху, 2) націоналістична партія (Українська політична організація “Тризуб”) як політичне крило і 3) ВО “Тризуб” ім. С.Бандери як громадське молодіжне крило (с.48, 103, 111). Також ідеолог допускав існування в межах Ордену “різноманітних допоміжних структур: ідеологічних, політичних, молодіжних, професійних, силових тощо”, але чітко підпорядкованих Проводу та зорієнтованих на діяльність “згідно орденської концепції національно-визвольної боротьби” (с.47). Причому у 2012 році дещо змінюється (порівняно із 2009-м) послідовність створення націоналістичних структур: спочатку розгортання “якісно нової Політичної організації”, згуртування навколо національної ідеї широких націоналістичних лав, а після цього – “відродження Національного Ордену” (с.109).

Відзначаючи прикру втрату новітніми ОУН (б) та ОУН (м) атрибутів орденської організації, Д.Ярош акцентує на потребі відродження орденської структури як “Ордену Української Нації” (за В.Іванишиним): “…творити із найкращих представників сучасного покоління українців всеохоплюючий Національний Орден” (с.40-42, 44). При цьому орден розглядається як глибоко ідейна, “революційна” та “військово-політична” структура українських націоналістів (с.46).

Цілком у класичному націоналістичному дусі трактує Д.Ярош і проблему методів революційної боротьби. Він підкреслює, що кожна націоналістична організація “має бути готова до діяльності у будь-яких умовах”, особливо, якщо владу в Україні візьмуть відверто антидержавні, проросійські сили – Партія регіонів, КПУ та ін. (с.49). Тому вже у 2009-му ідеолог наголошує: “Національна революція може відбуватися у різні способи. Націоналісти не є кровожерними створіннями, а тому ми не відкидаємо також і мирних шляхів досягнення мети. Треба докласти максимум зусиль, щоб Революція відбулась мирно! Але, якщо інших варіантів не буде, треба зі зброєю в руках звільнити нашу землю від чужинських і «своїх» паразитів. Поневолена нація має право на будь-які форми і методи боротьби проти поневолювачів” (с.53-54).

Особливо детально у Д.Яроша прописано “мирний сценарій” революційної боротьби (“примусу нелегітимного режиму” Януковича “до складання своїх владних повноважень”), оскільки він, як і В.Іванишин, обстоює відповідальну державницьку позицію у боротьбі з режимом внутрішньої окупації: “…ми всі чудово розуміємо, що перша ж крапля крові може накликати на Україну цілі зграї геополітичних вампірів як із імперської Москви, так і з «демократичного» Заходу. «Миротворців» знайдеться чимало!” (с.82). Аналізуючи “терористичні” провокації влади у 2011-му (у Запоріжжі чи Василькові), ідеолог застерігає перед безвідповідальними збройними акціями як “найбільшим ідіотизмом”, що грає на користь злочинної влади і пропонує як альтернативу масові вуличні акції (що частково сталося під час Зимового Майдану): “Єдина сила, яка здатна подолати режим внутрішньої окупації – це сотні тисяч українців та представників національних меншин на вулицях наших міст, обʼєднані українською національною ідеєю та згуртовані єдиним революційним Прводом” (с.107). Однак щоб популяризувати націоналістичну концепцію, треба бути готовим не лише до “вуличної політики”, а й до “парламентської політики” – активної виборчої діяльності (через політичну партію). Щоправда, зазначає Д.Ярош, основними при цьому мають бути “не вибори, а інтенсивна повсякденна революційна політична діяльність” (с.107).

Окреслені вище ідеологічні спостереження не вичерпують нашої теми, однак спонукають уважніше придивитися до постмайданної України. Варто зауважити, що після Зимового Майдану й початку російсько-української війни дещо змінились обставини суспільного життя українців, причому різнотипно. У ній зʼявились окуповані території (Крим і частина Донбасу) і є постійна загроза масштабного російського наступу, триває постійна політична гризня у вищих ешелонах влади, супроводжувана гучними корупційними скандалами, зʼявились нові політичні та громадські сили (наприклад, “Правий сектор”), але вони не присутні у владі, дійсністю стали волонтерський та добровольчий рухи, пожвавилась громадянська активність, зросла тотальна недовіра народу до влади, зменшився вплив одних олігархів, але збільшився вплив інших, меншою стала присутність деструктивних, антидержавних й українофобських проектів (наприклад, КПУ), тривають процеси денаціоналізації українців, зменшився політико-економічний вплив Росії, зате збільшився тиск Заходу, за національну ідею влада тепер видає “євроінтеграцію“ та ін. Усе це вимагає осмислення й коригування державотворчих процесів. Тому політичним теоретикам та практикам варто продумати відповіді на наступні питання: чи варто відкидати ідеологічний наробок націоналістів? чи є цей наробок “застарілим” та “опортуністичним” в сучасності? чи із втечею Януковича та його найближчого оточення якісно змінилась система влади в Україні? що повинні зробити політичні та громадські організації для системних змін у країні? наскільки суспільство готове до зміни політичної системи і хто з політичних сил готує його до таких якісних змін? що треба зробити для зміцнення обороноздатності країни, щоб не втратити цю ущербну, неоколоніальну, але незалежність під час внутрішніх суспільних протистоянь? чи стала національна ідея пасіонарною для більшості сучасних українців? чи існує в Україні ефективна революційна система (ідея-організація-дія), революційний рух? зрештою, чи існує в Україні національний орден?

Повертаючись до теорії революційного процесу в С.Бандери, В.Іванишина та Д.Яроша, варто зауважити наступне. На нашу думку, врахування позиції всіх трьох ідеологів зробить трактування національної революції, і революції взагалі, набагато глибшим, продуманішим, об’єктивнішим. Взявши її на озброєння фаховий політичний аналітик чи відповідальна політична сила справді можуть запропонувати суспільству проект ефективних, системних, якісних змін на краще в державному бутті України, повʼязаних із здобуттям національної державності. В іншому випадку українців може очікувати щось значно гірше за примітивні політологічні аналізи та прогнози. Це може бути або псевдореволюційний хаос – перманентний революційний процес (як, скажімо, у Португалії 1910-1926 рр.), або довга й страшна ніч неоколоніальної бездержавності, що може в будь-який момент завершитися розпадом і колоніальним небуттям.

 

[1] Бандера С. Перспективи української революції: Репринтне вид. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1998. – 656 с. Надалі том і сторінку з цього видання вказуємо в тексті в дужках.

[2] Іванишин В. Українська ідея: вибрані твори / За ред. Петра Іванишина. – Дрогобич: Посвіт, 2014. – 928 с. Наділі сторінку з цього видання вказуємо в тексті в дужках.

[3] Ярош Д. Нація і революція. – Львів: ЛА «Піраміда», 2015. – 188 с. Надалі сторінку із цього видання вказуємо в тексті в дужках.

Джерело: Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова

Прокоментуйте...
Бажаєте аватар? Завантажте на gravatar!