Автор revgurnal
Жовтень 24, 2015
Коментуйте

ВЛАДИКА ВЕНЕДИКТ: СЕКУЛЯРИЗМ ЗАПЕРЕЧУЄ ФУНДАМЕНТ ДЕМОКРАТИЧНОГО СУСПІЛЬСТВА

11

Пропонуємо нашим читачам розгорнуте інтерв’ю владики Венедикта (Алексійчука), Протосинкела Львівської Архиєпархії УГКЦ про проблему секуляризму. Інтерв’ю публікуватиметься в п’ятьох частинах.

Частина перша

«Секуляризм заперечує фундамент демократичного суспільства»

Преосвященний Владико, комуністичне панування залишило у нашому суспільстві глибокий слід у вигляді комуністичного секуляризму, а сьогодні він «схрестився» із західним секуляризмом і часами виявляється як доволі войовничий антицерковний та антихристиянський рух, навіть у традиційно релігійні Галичині. Наскільки така ситуація небезпечна для християнства і для самого суспільства?

Я б не казав, що вони схрестилися одне з одним. Радше, і західний, і східний секуляризм є виявами суспільства, яке хоче жити без Бога. І це не є чимось новим. Ми знаємо біблійну розповідь про Вавилон, де людина хотіла сама побудувати щось без Бога. Але людина завжди обмежена в своїх можливостях і світогляді. Людина дуже залежить від обставин, в яких вона зростала, від досвіду, який вона здобула. Людина без Бога завжди залишається в полоні інформації, якою володіє, і формації, яку вона отримала. Сила ж віруючої людини є в тому, що вона через своє буття в Господі, а найбільше через молитву стає здатною бачити не лише суб’єктивно, зі свого погляду, а всесторонньо. Та людина, як з Богом і рішення будь-якої проблеми знаходить в Бозі, бо в Ньому немає невирішених ситуацій. Без Господа ж людина заплутується в подіях, в обмеженні власного досвіду, виховання і культури. Вона починає шукати виходу з такого заплутаного стану. І часто вихід вона бачить в тому, щоб усунути релігію з суспільного життя. Тому всяка ідеологія, «народжена» людиною без Бога, веде до секуляризму, до бунту проти Бога. Секуляризм – це потреба будь-якої ідеології, яка прагне побудувати на землі рай, але рай без Бога. І тому секуляризм за своєю суттю, це не західне і не комуністичне явище, воно – універсальне, просто зафарбоване різними ідеологіями, відповідно до потреби.

Звісно, у традиційно релігійних суспільствах секуляризм, як правило, накидає невеличка меншина, викликаючи суспільний конфлікт, невдоволення. І саме в цьому полягає його небезпека. Для українського суспільства, яке усе ще перебуває під ударом чужоземної агресії, спроби накинути якісь секулярні ідеї, які не сприймає більшість, здатні стати джерелом чергового суспільного конфлікту, чергової нестабільності.

Проте, не варто тут дуже наголошувати на небезпеці для християнства. Мусимо пригадати, що очищенню та скріпленню християнства сприяли саме переслідування.

Сьогоднішні секуляристи, фактично прагнучи загнати християнство у захристію, часто наголошують на тотальній відділеності Церкви від держави. Але і держава – це народ, і Церква – це також народ. Тобто, фактично, секуляризм пробує накинути народові своєрідну шизофренію. Чи не стане, у випадку перемоги секуляризму, ця шизофренія причиною суспільних і особистих проблем?

Я би розпочав з того, що нападаючи саме Церкву, секуляризм, фактично, показує, що правдивою його метою не є відділення Церкви від держави, а усунення Церкви з суспільного життя. Саме наша Церква вчить, що держава і Церква – це два досконалих суспільних організми, покликані співпрацювати на добро суспільства, кожен з яких має свою автономію, свої функції. І в католицькому розумінні ця автономія не створює в народі шизофренії, а навпаки – впорядкованість, оскільки Церква і держава одна одну доповнюють, а не конкурують поміж собою.

Саме Католицька Церква завжди ревниво оберігала свою автономію в середині суспільства. Пригадаймо собі середньовічну боротьбу папства проти спроб імператорів і королів отримати контроль над Церквою, інтегрувати Її в організм державного апарату. Подібно і ціла наша Київська Церква на початках свого буття старалася залишитися на певній відстані від державного апарату.

А з іншого боку – приклад Візантійської Церкви, яка практично завжди повністю залежала від візантійських царів, які не тільки полишали за собою право встановлювати єпархії, але втручалися і в Богослужіння, і навіть у догматичні справи. Подібна ситуація з протестантськими церквами, які від моменту свого заснування опинилися прямо підпорядкованими або королю, або князям, або міським радам. Відтак були повністю інтегрованими у державний апарат.

Тому секуляризм, прагнучи заборонити людям визнавати своє християнство прилюдно і свобідно, насправді, заперечує сам фундамент демократичного суспільства. А таким фундаментом, на мою думку, є свобода вільно й без примусу визнавати свою ідентичність і в суспільному просторі. Ми не можемо комусь заборонити бути кимось – якщо ти є українцем, то ти є українцем в будинку, в якому живеш, в родині, в колі друзів, у будь-якому середовищі ця твоя українськість виявляється. Якщо заборонити людям бути українцями, скажімо, на робочому місці, хіба це не буде порушенням основних прав і свобод, які плекає демократичне суспільство?

І так само є з християнством, якщо людина є християнином, то вона ним є і в захристії, і в храмі, і в економіці, і в політиці. Вона не може не виявляти своє християнство. Коли ж секуляризм виступає проти присутності релігії у суспільному житті, то це суперечить самій сутності сучасного суспільства, бо якщо йдеться, що всі ми маємо бути демократичні та толерантні, то, отже, християни теж мають право виявляти свої християнські погляди, де би вони не були. Чому всі інші мають право виявляти свобідно свої погляди, а ми, як християни, не мали б права повсякчас їх виявляти? І тут властиво полягає шизофренічність секуляризму – з одного боку він начебто визнає демократичні стандарти, а з іншого – бореться проти них.

Але тут, вважаю, проблема не тільки в секуляристах, але і в нас як християнах. Ми завжди будемо мати якісь проблеми з боку держави чи суспільства. Де і коли їх не було? Дивлячись в історію Церкви, бачимо, що завжди були певні труднощі і випробування. У перші три століття християнства наскільки непросто було виражати свою віру в Христа, але християни це робили. І тому я би не винуватив обставини – обставини є такі вже, як є. Я певен, що ми як християни мали би без огляду на обставити вести активне християнське життя. Сучасний світ, як ніколи дотепер, потребує свідчення християнських цінностей. Тому не маймо претензій до суспільства чи обставин – чи вони секулярні, чи безбожні. Але берімо за приклад християн перших віків, вони всюди, де б їх Бог не поставив, свідчили про свої християнські переконання. І діймо проактивно, на випередження проблем, а не реактивно, реагуючи вже на те, що сталося.

Чи може на Вашу думку релігія бути чисто приватною справою і не впливати на суспільне життя, на поведінку окремо взятих членів суспільства?

Продовжуючи те, що я казав – якщо ти є кимось, то ти ним є всюди. Якщо людина має холеричний темперамент, то ким би вона не стала, навіть святим, холеричність буде виявлятися. Візьміть для прикладу св. Апостола Петра, який до кінця життя залишався холериком. І так само тут: не можеш сховати те, чим ти живеш. Навіть більше, відважусь сказати: якщо ти є християнином, то ти є християнином 24 години на добу, а не тільки в церкві чи в себе вдома.

Вважаю, що в тому є проблема нас, християн, що ми часто немовби розділюємо своє життя. Якась його частина, переважно вдома, – християнська, а у суспільстві – ні. Але ж ми є всюди тією самою особою. І тому ми би мали завжди відважно те, чим ми живемо внутрішньо, виявляти ззовні. Ми часто переконані, що це моє приватне християнство, це моє приватне життя… Але певною мірою ми, християни, самі «створюємо» нехристиянське середовище, у якому Бог відсутній. Бо ми не свідчимо про Нього. Але подумаймо: навколо багато людей, свідомо чи не свідомо, шукають Господа.

Уявіть собі, якби наші батьки сказали, що їхня мова українська, але це їхня приватна справа, а дитина, коли виросте, нехай сама собі вибере якою б мовою вона хотіла говорити. Ми б в такому випадку виросли не знаючи жодної мови. Ми б виросли як люди, позбавлені людського середовища, як Мауглі. Але насправді ми виростаємо в людському середовищі, де наші батьки, рідні та близькі передають те, що вони мають, наприклад, мову. І так само ми мали би передавати своє християнство довкола себе. Чому ми є християнами? Тому що це не було приватною вірою наших батьків, наших друзів, наших знайомих і саме так це християнство нам передалось. І як це може бути наша приватна справа, якщо хтось мені свідчив про віру в Бога, про розуміння, ким для мене є Господь.

Тому кожен християнин має відповідальність – допомогти пізнати Бога тим, хто Його ще не пізнав. Колись, коли ми станемо перед Господом, ці люди можуть нас запитати, самі ці безбожники чи атеїсти: «А чому ви нам не свідчили? Чому ви нам не повторювали знову і знову, чому так легко ви знеохотились?». І що ми їм скажемо, що це була наша приватна віра? Що ми не мали відваги і наполегливості їм свідчити.

За Богом тужить і шукає Його кожна людина. А коли ми про Нього не свідчимо, то відповідальність лише на нас. Бо християнство існує саме через те, що воно є Доброю Новиною. І коли це для мене є справді Доброю Новиною, то я не переживаю її приватно, я хочу ділитися з кимось.

фото о.Роман Бобесюк

Джерело: Католицький Оглядач

Прокоментуйте...
Бажаєте аватар? Завантажте на gravatar!