Автор revgurnal
Грудень 27, 2015
Коментуйте

Як діє комплекс малоросійства в літературі?

1979717_579819412114361_335311832_n-214x300

Олег Баган

 Науково- ідеологічний центр ім.Д.Донцова

Постать Федора Достоєвського перебувала в дискусійному культурологічному епіцентрі в міжвоєнну добу, оскільки тоді намітилися кардинальні ознаки «кризи європейського духу» внаслідок Першої світової війни, коли оголилися великі проблеми європейського буття: розчарування в матеріально-технічному прогресі, ілюзорність примирення народів, скепсис щодо рятівної ролі демократії, втрата традиціоналістських вартощів тощо. Російський письменник і консервативний мислитель, який у свій час проникливо описав страждання «маленької людини», грізно виступив проти новітніх ідей лібералізму та соціалізму, пророкував нове, «щиролюдське» навернення у християнство, драматично осмислив боротьбу світлих і тьмяних сил в душі людини, тепер виглядав якимось трагічним предтечею тієї кризи, в яку вкинув європейські суспільства стрімкий і чарівливий великий Прогрес ХІХ ст.

Оригінальне прочитання постаті Ф.Достоєвського зустрічаємо в середовищі есеїстів і критиків Західної України, які гуртувалися у 1922-1939 рр. довкола львівських журналів «Літературно-науковий вістник» і «Вістник», що виходили за редакцією знаного політичного теоретика правого спрямування і культуролога Дмитра Донцова (1883-1973). Коло «вісниківських» авторів, провідні з них – Євген Маланюк, Юрій Липа, Олесь Бабій, Остап Грицай, Леонід Мосендз, Дарія Віконська, – активно бралося переосмислювати російські культурні і ментальні впливи й новітні інтенції, моделюючи формування якісно іншої української культури і літератури. Хоча спроби системної критики російських літературних впливів на Україну були й раніше (наприклад, статті І.Нечуя-Левицького «Органи російських партій» (1871), «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини» (1878-1884), «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891)), проте саме у 1920-і рр. інтерпретації російської культури набули особливої гостроти і проникливості.

Методологічною основою нашої статті є теорії постколоніальних студій, реалізовані у книгах М.Шкандрія [12] і Е.Томпсон [11].

У єдиній на сьогодні монографії про «вісниківську» критику як цілісне явище авторства Олесі Омельчук чомусь виділена як знакова для «вісниківців» постать Лева Толстого [ 10, 89-96]. Ми спробуємо дещо скорегувати цю тезу, поставивши собі за мету проаналізувати головні теоретико-філософські, культурологічні підходи-концепти «вісниківців» щодо постаті Ф.Достоєвського.

Першою значною студією у цьому плані можна вважати есе Є.Маланюка, написане у 1923 р. і надруковане у 1-му числі «ЛНВ» за 1926 р. під промовистою назвою «Кінець російської літератури». Власне, тут подані засновкові тези загального бачення «вісниківцями» проблеми нового погляду на велику російську літературу класичного ХІХ ст., висловлені принципи її критики, розуміння її внутрішньої неорганічності і деструктивних впливів на європейську культуру. Головні засади Є.Маланюка були такі:

1) російська література  пережила свій найсвітліший період  у творчості А.Пушкіна і його покоління, коли вона була пройнята «сонячно-героїчними» впливами античної і французької літератур, так започаткувався її «блістательний петербурзький період»;

2) «література завше є  проєкцією всього комплексу національного  чи державного на площу духовну» [7,344], тому в російській літературі дуже трагічно виявилися внутрішні суперечності та недуги велетенської бюрократичної імперії – особистісна роздвоєність майже кожного російського письменника (не випадково у Ф.Достоєвського провідною і такою болючою для нього є тема двійника – повість «Двойник», схильність російських авторів до зображування патологічних тем людського буття, надмірного бруду життя (що згодом вилилося у неймовірно розпрацьовану А.Добролюбовим, Н.Чернишевським, Д.Пісарєвим та ін. теорію «матеріалізму в мистецтві», яка успішно еволюціонувала в большевицький «соціалістичний реалізм»), вираження в російських літераторів прихованих комплексів їхнього етнічного походження з підкорених імперією народів, оскільки влада з підозрою ставилася до «інородців» і змушувала їх вдавати з себе патріотів імперії;

3) «фундамент «великої  російської  літератури» – це  перш за все, Гоголь зі всіма трагічними цього факту наслідками», саме цей «малорос», за Є.Маланюком, «отруїв» [7,357] російську літературу темами чортівства, «мертвих душ», психопаталогічних персонажів («Записки сумашедшего»); тут український критик цитував знаменитого В.Розанова з його книги «Опавшие листья», що Гоголь «забруднив», «зганьбив» російське життя [ 7,358];

4) М.Гоголь своєю «Шинеллю»  дав  поштовх у російській літературі  до вивертання душ, до зображення принижених у злобі людей: «Гоголь, внісши з собою сатиричність, степсис, перші вигадки про «особливе призначення Росії (страшенно типове для зрусифікованого чужинця), паталогічну містику, жорстоку любов до «несчастьеньких» і т.п.» [7,359] кардинально змінив настрій російської літератури; тому Ф.Достоєвський, «внук подільського священика, вихованця кам’янець-подільськогї бурси», «значно більш малоросійський малорос» (виділення наше – О.Б.) «знав і здавав собі справу з руїнницького впливу Гоголя на потомні часи», він розвинув гоголівську тематику, надавши їй апокаліптичних обрисів у «Бєсах» [7 ,35];

5) загалом Є.Маланюк поділяв  російських письменників на три  основні категорії: європейців, тобто тих, що глибоко перейнялися західними культурно-ментальнимим впливами (до них він зачислював А.Пушкіна, М.Лєрмонтова, Ф.Тютчева, А.Блока, В.Брюсова, Н.Гумільова, Д.Мєрєжковського), «общєросів», тобто засимільованих, силуваних пропагаторів імперства і вдаваного інтернаціоналізму (Н.Гоголь, Ф.Достаєвський, Л.Толстой, І.Бунін, М.Купрін, А.Толстой та ін.) і «москалів» за духом, тобто авторів, глибоко зв’язаних із російською народною стихією, але які завжди перебувають у меншості, бо імперія не потребує їхньої національної унікальності (як Н.Лєсков, С.Єсєнін, М.Цвєтаєва, А.Рємізов, Л.Лєонов).

Головний висновок Є.Маланюка: російська література не стала органічно національною (за окремими винятками), попри велику кількість талантів вона є «штучною» у засаді [7,357], «орхідейною» [7,348], бо її автори «доводять її безкорінну витонченість просто до неймовірної рафінованости» [ 7, 348]. Концепція мислення Є.Маланюка виражена ось у такій тезі: «Героїчний період російської літератури скінчився, власне кажучи, на Чехові. З ним ця, нехай штучна, нехай навмисна і механічно-складна, але все ж потужна і широка ріка пропадала в чеховських сутінках, у безплодних болотах російсько-інтелігентського нидіння.

Це був один з найбільших російських інтелігентів, що, іронічним зором нещадно протявши російське життя, гоголівським гірким сміхом посміявся вдруге і, виставивши його на загальне глузування, прокляв. Можливо, навіть разом із собою. Звідтіля особиста трагедія Чехова: він знав і не міг.

Він знав усю брехню, всю нісенітницю, все безглуздя існування Росії – механічної суміші племен і народів за в’язничними мурами імперії, але бувши сам, сказати б «общеросом» і на останній глибині своїй – тим же російським інтелігентом, він не міг голосно про це сказати» [7,344-345].

Свою ідейно-естетичну тезу про роль і місце М.Гоголя в російській літературі Є.Маланюк незабаром розвинув у есе «Петербурґ як літературно-історична теза» (1931) і «Гоголь – Ґоґоль» (1935).

«Гоголь, і ніхто інший, – писав він, – ввів в досі тверезий Петербурґ своїх українських вовкулаків, відьом і чортів, всю ту недобру, отруйну, пізніш так поглиблену Достоєвським, фантастику. Це Гоголь перепровадив ту двозначну гіперспірітуалізацію Петербурґу, що пізніш, через Достоєвського і Бєлого, зробила з міста граніту й металу туманну фатаморґану й дематеріялізувала місто перед огневою пробою Великої Війни остаточно…

Гоголівський чорт з наївно-хитрою міною смертельно висміяв маєстат імперії і отруїв її дух… За Гоголем в столицю увійшов «разночинец», для якого патос державінської імперії і мідяний лад пушкінських ямбів були не тільки чужі, а й дико ворожі своїм неорганічним аристократизмом. Від Гоголя починається в історії російської літератури той похід «юґа» на «сєвєр», що привів в нашій добі до фатальної, остаточної «одєссізації» Петербурґу…» [ 8, 383].

Є.Маланюк продовжує: «Це від Гоголя імперський титул «Росія» дегенерується в маніловсько-сахаринисту й абсурдально-абстракційну «Русь», а барокові й ампірні конструкції Ґваренґі й Растреллі поволі обертаються в «ізбушкі» та «тєрємкі» [8,384]. Так російський культурний простір перетворився із героїчно-імперського, яким він був за Петра І і Катерини ІІ, на метушливу мішанину приземлених і рокладових настроїв різночинної інтелігенції, яка вже не розуміла і не відчувала, що це таке «величне» й «аристократичне», і захоплено переймалася усілякими солодко-гуманістичними теоріями маніловського «братолюбія» і толстовського «опрощенія». Є.Маланюк: «Гоголь впустив отруту, але вмирати повільною смертю, обертатися з Петрополіса в Некрополіс починає Петербурґ доперва з Достоєвським. Це Достоєвський починає винюхувати й вишукувати в нім мертвечину. Тонкий пристрасник муки й смерти, психологічний садист, що добре розумівся на насолодах того, що «ґібеллю ґрозіт», він не дарма проговорився, що «все мы (ц.т. російська література) вышли из Гоголевской «Шинели». Примара Акакія Акакієвича дійсно була його вихідним образом. І Достоєвський впевнено і вже назавжди вводить в обстанову Петербурґу небіщика як дієву особу («Бобок») [ 8,385].

Саме від Гоголя, за Є.Маланюком, йде в російській літературі велика тенденція до експериментування зі стилем, до вдавання (хлєстаковщина), до зображення різноманітних форм умирення душі людської, сповнене тужливості й особливої озлобленості до світу, зовнішнього світу.

Гоголь як українець мусив відректися від своїх коренів, умертвити дух своєї національної стихії і цивілізації, аби імперія прийняла його: «Та ворожа цивілізація вимагала, кажучи конкретно, моральної смерти («усмертнення цілого себе»), бо розриву з органічною цілістю, а одночасно – механічно розплистися в аморфній неокреслености «Росії», отже, культурно-національного самогубства…

Наслідки такого експерименту – то не лише духова летаргія, як у героїв «Мертвих душ», але справжня смерть духова, з її розкладом і гниттям, як несвідомо-геніяльно показав це Гоголь в своїй повісті-сповіді «Портрет» [6, 205]. І далі: «…більшу частину свого життя мусив Гоголь трагічно удавати росіянина, патетичного патріота імперії (механіки якої не міг не знати) і одного з фундаторів її літератури [6,207].

Є.Маланюк узагальнював: «Почуття постійної зв’язаности фальшивою ролею російського патріота і письменника-провідника, постійна відсутність творчої свободи і вічна змора свідомої брехні – ось та задушлива, убійча атмосфера, в якій могли поставати відповідно-скалічені твори й відповідно-хворобливі образи. Звідціль родовід і «зайвих людей», і «принижених і ображених». Звідси пішли і православний месіянізм, і православний нірванізм, і «справжня російськість», (чи не від Гоголя йде такий зловісний пізніш прикметник: «истинно-русский»?), і погорда до европейських чужоземців, і зневага до «гнилої» Европи, і гасла культурної автаркії («самости»), і догмат поліційної єдності… Словом, все те, що згодом буйним цвітом розквітне у Достоєвського [6,208].

Отже, Є.Маланюк, спираючись на культурологічні та філософські висновки деяких російських релігійних філософів, передусім В.Розанова і Д.Мєрєжковського, підводив до генерального висновку: істерична агітація за імперію у Ф.Достоєвського, його психопатичні літературні типи, реалізм на грані фантасмагорії, пропаравославна екзальтованість, загальна хворобливість його пишномовної стилістики і проблематики походять від малоросійсько-пригніченої, фальшиво-хлєстаковської свідомості і ментальності імперських скалічених душ, які символізує постать геніального Миколи Гоголя. У примітці до есе «Петербурґ як літературно-історична тема» він проникливо наголошує, що Д.Достоєвський походив із «подільського роду уніятських священиків і що його батько скінчив духовну семінарію в Кам’янці-Подільському» [8,385], тобто рід Достоєвських мусив старанно приховувати своє походження від традиційних українських уніятів, Церква яких нещодавно, у 1839 р., була офіційно заборонена і розгромлена в Російській імперії, була прирівняна до якогось «бісівського виверту» проти Росії згідно з православною фанатизованою ідеологією. Тому геніальний Федор Достоєвський, дід якого Андрій наприкінці ХVІІІ ст. сладав духовні пісні для уніятського Почаївського «Богогласника» [1,85], мусив усе життя по-хлєстаковськи, з азартом і зухвалістю вдавати із себе «истинно руського патріота» і в душі, можливо, навіть не зізнаючись в цьому самому собі, ненавидіти цю антиорганічну, черству і бездушну імперію. Бо тільки так можна пояснити його страшні слова про суть Петербурґу із роману «Подросток», які наводить Є.Маланюк: «А что если разлетится этот туман и уйдет кверху, – не уйдет ли с ним вместе этот гнилой и склизкий город? Поднимется вместе с туманом и исчезнет, как дым, и останется прежнее финское болото, а посреди его, пожалуй для красы, – бронзовый всадник на жаркодышащем загнанном коне» [ 8,376].

Дещо в іншому ракурсі дивився на постать Ф.Достоєвського Дмитро Донцов, який активно аналізував російську душу і культуру ще з періоду перед Першою світовою війною. Багато цікавих спостережень над російською ментальністю і літературою він залишив у своєму есе «Культура розкладу», (1917) [2] та етапній праці «Підстави нашої політики» (1921) [4]. Передусім як завзятий «окциденталіст» він виходив із положення, що переважній більшості російських авторів не вдалося збагнути «фаустівського», наскрізь героїчного духу західноєвропейських народів і їхніх культур. І Ф.Достоєвський тут є найяскравішим зразком цієї онтологічної, вічної суперечності між струнким, готичним європейським світообразом і мінливою, тьмяною, хаотичною євразійською цивілізаційною просторовістю. Хоча одночасно Д.Донцов цінував ідеї й думки Ф.Достоєвського патріотичного, традиціоналістського змісту, які могли виховувавти сильну і національно свідому людину і які він іноді цитував у своїх творах.

В есе до 100-ліття російського письменника «Федор Достоєвський» (30.Х.1821 – 28.І.1881)» критик вибудовував концепцію протистояння європейських і євразійських ментально-культурних імпульсів і принципів на прикладі творчості Ф.Достоєвського, використовуючи спостереження й культурософські тези Ж.Мішле, А. де Кюстина, Г.Кайзерлінґа, П.Валері, С.Гедина, А.Масі. Як знакові риси західної людини і цивілізації виділяє Д.Донцов суворість, динамічність, організованість, войовничість і дисциплінованість, гідність і аристократичну піднесеність. Натомість у почуваннях самого Ф.Достоєвського і його героїв спостерігає він повну протилежність до всього цього: вони культивують м’якотілість і вдавану сердобольність, розлізлість і безвідповідальність, фальшиву миролюбність і анархізм, плебейство і ницість. Це він називає «російською патологією» [5, 294].

Д.Донцов дивується, кому поклоняється Ф.Достоєвський і його улюблені герої, які нібито несуть нові ідеали людству: «…не зносить Достоєвський сильних і кохає слабких – «бідних людей», «принижених і зневажених», «злочинців і покараних», тих, що не знають різниці між «фас» і «нефас», ні почуття «ти мусиш» [5,294]. Письменник схиляється перед «епілептиками, повіями і негідниками. Бо від них має вийти воскресіння людськости: від Соні Мармєладової… від Ґрушеньки… [5,294].

Наводить слова із роману «Злочин і кара» про хворобливу любов героя до дівчини: «За що я до неї тоді прив’язався? Здається, за те, що вона була хвора… Коли б вона була ще й каліка або горбата, я б, здається, її більше полюбив…» [5,294].

Попри всі свої страждання і злигодні, соціальні приниження, персонажі Ф.Достоєвського ніколи не протестують, що є цілком незрозумілим для людини Заходу [5,296]. Так російський письменник приходить до заперечення «духу боротьби» [5,296]. Усі його герої-бунтарі лякаються свого бунту, «всі заламуються і або покутують, або вішаються»: Свідріґайлов, Ґолядкін, Єгор, Кіріллов, Карамазови, Ставроґін [5,296].

Водночас «типів Сервета, Савонароли, Жанни д’Арк чи Лютера», тобто людей твердих і гордих у своєму бунті, «у Достоєвського, хоч би в мініатюрі, – не знайти…» [ 5,297].

Д.Донцов цитує слова Ф.Достоєвського «Упокорися, гордий чоловіче, зломи гордість свою!» і вважає їх відгомоном давньої рабської ментальності російської. Він порівнює героїв-злочинців – архетипного для західної літератури і ментальності Макбета і «мучителів Достоєвського – Фому, Ґолядкіна-молодшого та ін. – і вважає, що російські герої – це радше «садисти», натомість Макбет у своїх злочинах по-людськи зрозумілий [ 5,297].

Християнська проповідь у Ф.Достоєвського також якась рабська за духом, цілком чужа християнському духові Заходу, пройнятому етикою обов’язку і гідності [5,297]. На думку Д.Донцова, Ф.Достоєвський «жадав демобілізації душевної», бо закликав до абсолютної покори Авторитетові, і водночас любувався натурами абсолютно ницими, сповненими «злавоннава падєнія» [5,298].

Глибинна і прихована заздрість Ф.Достоєвського щодо етики і самосвідомості Заходу була справжньою причиною його месіянізму, а російське «безумне ворохобництво» було стимулом «бажання цей Окцидент знищити». Тут український есеїст посилався на думку А.Масі: «…душа російська зі свого приниження випроваджує поняття своєї великости» [5,298]. Іншими словами, віковічне соціальне рабство, цивілізаційна відсталість, життєвий безлад трансформувалися в ідеології вибраних російських людей типу Ф.Достоєвського в гіпертрофовану й засліплену пропаганду російської вищості над рештою світу, хоч насправді для таких висновків у нікого нема підстав. І ще з А.Масі: «Росія, як і її старовіри, стала «революційною» через консерватизм» [5 ,298].

Д.Донцов вважав, що художні концепти й ідеологія Ф.Достоєвського перетворилися на ефективну деструктивну зброю проти європейської ментальності і культури, через фальшиву міну проповіді нового християнства: «І власне ота його бідна «Ідея», ота євангелія слабких мусила стати у нього тим тараном, який заступив би брак позитивної віри, захитав би «пристрасну віру» (Ф.Достоєвський – О.Б.) європейця, почуття його права і прагнення стати понад духовними плебеями серед народів; тараном, який здеморалізував би людину Окциденту, здемобілізував би її духово, розклав зсередини, прищеплюючи їй погорду до самої себе, до всякої Европи – февдальної, буржуазної, соціялістичної. Тому той таран є улюблена зброя не лиш погруззлого в «сумнівах і безвір’ї» Достоєвського, але й Лєніна і його наступників, що ненавиділи в тій Европі її логіку, її порядок, її тверду життєву філософію, незносну для скалічених характерів і ліквідних душ Сходу, які знали лиш один ідеал – тиранії і рабства» [ 5,299].

За Донцовим, російська література в особі Ф.Достоєвського, який став таким популярним на Заході, «величезною брилою» насувається на сучасний Захід, аби роздавити його традиційні ідеали і принципи – «культ особистої гідности, етику обов’язку і праці, гарт душі, жадобу боротьби і порив вгору» – «хоче та брила затомізувати Захід і в хаос обернути» [5,299]. Він бачив цей конфлікт як вічне цивілізаційне зіткнення Європи і Євразії.

У есе під оригінальною назвою «Толстоєвський» Є.Маланюк застосовує культурологічну теорію зіткнення цивілізацій, аналізуючи підоснови творчості Л.Толстого:” Ф.Достоєвський відпихає й відстрашує неросіянина автоматично… Західна людина, з живим інстинктом самоохорони, залишить книжку Достоєвського вже на перших сторінках [9,400]. І при цьому посилається на думку Р.Кіплінґа, для якого «цілий його світ» – «дикий» [9, 400]. Але перед Ф.Достоєвським російська література пройшла етап Л.Толстого. Після М.Гоголя – це найхарактерніший російський письменник, сама емансипація духу російської землі, живий архетип російської самосвідомості: «Толстой був вузловим пунктом історії духу в Росії. Безфоремно-тьмяний і димний, евроазійсько-подвійний і історично-фальшивий» [ 9,403].

Є.Маланюк вважає Л.Толстого безумовним майстром стилю, яким він так магічно захоплював своїх багатомільйонних читачів. Власне, стилістики Л.Толстой навчився у західних авторів, передусім у Стендаля. Однак внутрішньо він залишається великим духовним ворогом Заходу і це найбільше видно в романі «Війна і мир», цій «Іліяді» Росії [ 9,405].

Тому, що Л.Толстой – це «Распутін навиворіт» [ 9,403].

Є.Маланюк пробує пояснити, як за допомогою своєї специфічної естетики цей літератор руйнівно вплинув на західну культурну самосвідомість.

Уся спадщина Л.Толстого – це гігантське проповідництво, «кепсько замасковане псевдо гуманістичною любов’ю», а в суті її – «ненависть до складності і багатства життя, ненависть до всілякої скомплікованости, до контрапункту, до єрархії, до вищости і до духовности взагалі» [9,404]. Тобто Л.Толстой руйнує якраз ті духовно-естетичні засади, на яких побудована готично-героїчна естетика західної культури, культури драматичної, по-фаустівськи допитливої і пошукової, аристократичної за духом. Звідси, додамо, ота екзистенційна ненависть-несприйняття Л.Толстого до В.Шекспіра як до архетипного західного автора (трактат «О Шекспире и о драме»).

Є.Маланюк висловив важливе спостереження: «В ні однім мистецтві світу т.зв. реалізм (термін досить потворний і, властиво, філософічно безсеновний) не був так культивований, як у Росії» [ 9,410]. У цьому він бачив властивість російської психіки все примітивізувати, зводити додолу, до фальшивої «правди». І узагальнював: «Яд толстовської «правди» подіяв на роман, передовсім як на певну органічну цілість, як на певну літературну форму. Він почав її систематично умертвляти. Той роман, що виростає у Бальзака в могутню, закінчену в своїй повноті, живу будівлю, що вражав у Флобера безпомилковістю адекватної живому буттю міцної композиції, що увесь пульсував потужною і нещадно-прозорою, як середземноморський воздух, пристрастю Стендаля… потихесеньку та полегесенько почав тратити лінії, розповзатися, розпухати. Спочатку він сплющується в роман-хроніку, але ще затримує свої рамки («Жан-Кристоф» Роллана). Потім, розпухлий, вже в стані розкладу, зміст його безсило розпливається в роман «без героя», в т.зв. «роман-потік», roman-flerue (Голсворсі, Манн), коли романіст не панує над романом, вже перестає бути «креатором» дієвих осіб і компоністом твору. Врешті, обертається він в слизьку, безформну і бездушну потвору Джойсового «Улісса», де протягом кількасот сторінок нотує автор з мертвою механістичністю барографа лишень один день існування свого героя, …розкладеного автором на атоми…» [9,412]. Так відбувається процес деформації естетики письма в літературі, яка все більше і більше під впливом виведених в ранг естетичних «деміургів» російських прозаїків стає егоцентричною за змістом, психопатологічною за проблематикою і хаотично-розпливчастою за формою. Є.Маланюк наводить формулу-означення цього явища за невідомим німецьким критиком Ґалагадом: «Атентат хаосу проти форми» [9,412].

Якщо Л.Толстой зруйнував форму-жанр західної прози, то Ф.Достоєвський здійснив закаламучення її змісту, наповнивши літературу постатями різноманітних маньяків, «нєсчастнєнькіх», бузувірів і дегенератів. У факті випадкового поєднання прізвищ цих двох російських авторів, яке дало назву його есе і яке він почув з анекдотів про берлінську книгарню, Є.Маланюк побачив пророчу оцінку: творча енергетика їхня і химерні ідеології поєднано і потужно діють на культурну свідомість Європи, дезорієнтуючи її в істинних естетичних вартощах.

 

  1. Волгин И. Родиться в  России. Достоевский и современники: жизнь в документах. – Москва: Книга, 1991. – С.8-114.
  2. Донцов Д. Культура розкладу. – Шляхи (Львів). – 1917. – №1-2.
  3. Донцов Д. Модерне москвофільство. – Київ, 1913.
  4. Донцов Д. Підстави нашої політики. – Відень. В-во Донцових.
  5. Донцов Д. Федор Достоєвський (30.Х.1821 – 28.І.1881) // Донцов Д. Літературна есеїстика. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2010. – с.292-299.
  6. Маланюк Є. Гоголь –  Ґоґоль// Маланюк Є. Книга спостережень. Т.І. – Торонто: Гомін України, 1962. – с.191-210.
  7. Маланюк Є. Кінець російської  літератури // Маланюк Є.Книга спостережень. Т.І. – Торонто: Гомін України, 1962. – с.343-365.
  8. Маланюк Є. Перербурґ  як літературно-історична тема // Маланюк Є. Книга спостережень. Т.І. – Торонто: Гомін України, 1962. – с.366-397.
  9. Маланюк Є. Толстоєвський // Маланюк  Є. Книга спостережень. Т.І. – Торонто: Гомін України, 1962. – с.391-413.
  10. Омельчук О. Літературні  ідеали українського вісниківства. – Київ: Смолоскип, 2011. – 333с.; с.89-96: «Лев Толстой і Дмитро Донцов: що таке мистецтво?»
  11. Томпсон Е. Трубадури  імперії: Російська література і  колоніалізм. / Переклад з англ. М.Корчинської. – Київ: Основи, 2006. – 376 с.
  12. Шкандрій М. В обіймах  імперії: Російська і українська  літератури новітньої доби. / Переклад з англ. П.Терещука. – Київ: Факт, 2004. – 496 с.

Джерело: dontsov-nic.com.ua

Прокоментуйте...
Бажаєте аватар? Завантажте на gravatar!