Автор revgurnal
Червень 28, 2015
Коментуйте

Жителька Тернопільщини: “На бараку ми вивісили чорний прапор, бо знали, що нас чекає смерть”

Ярослава Нагорна (дівоче прізвище Яремчук) народилася 16 червня 1925 року на хуторі Дідова, що біля Красноселець на Збаражчині. З 1942 року була членом юнацтва ОУН, а з 1943 – зв’язковою. «Роза» забезпечувала медикаментами поранених підпільників, передавала грипси, переводила групи повстанців.

7 червня 1945 року 19-річну Ярославу було заарештовано, а 29 серпня цього ж року  засуджено до десяти років виправних таборів та п’яти років позбавлення прав із конфіскацією майна, пише  “Номер один”.

Покарання відбувала за Полярним колом у Норильську – місті «трудової комсомольської слави», побудованому на кістках десятків тисяч в’язнів концентраційних таборів, головно українців. Була учасницею Норильського повстання політв’язнів, яке розпочалося у концтаборі 25 травня 1953 року і тривало 61 день – до 4 серпня. На жаль, нині про пекло на землі, яке їй довелося пройти, Ярослава Сидорівна багато розповісти уже не в змозі, бо дається взнаки перенесений мікроінсульт – їй важко не те що структурувати думки, а й просто розмовляти. Але пригадує, що в’язнів не вважали людьми – замість імен і прізвищ вони мали тільки номери, а дні Норильського повстання в її житті були найстрашнішими.

– Я була в бригаді жіночого табору №6 Нусі Мазепи із Львівщини. На бараку ми вивісили чорний прапор, бо знали, що нас чекає смерть. Чергували по черзі, щоб наглядачі не зняли стяг, – пригадує Ярослава Нагорна. – 7 липня, в ніч на свято Івана Купала, війська оточили шосту жіночу зону. Ми заздалегідь викопали яму – могилу, бо думали, що нас будуть розстрілювати. Взялись міцно за руки, лікоть до ліктя – так створили живе кільце. Молилися, виконували патріотичні пісні. Ми чекали смерті. Поряд була п’ята чоловіча зона, де утримували чоловіків. Вони нам прокричали: «Дівчата, не бійтеся, бо вони не мають права стріляти в зоні!» Солдати не наважувалися нападати на жінок. Тоді адміністрація застосувала пожежні машини і почали з них нас поливати – спочатку гарячою, а потім холодною водою. Гнали нас із зони за огорожу, де стояли військові з вівчарками, хто впав – той згинув. Потім ми бачили, як санітари в білих халатах забирали тіла.

4 червня 1955 року Ярославу Нагорну звільнили, але 10 років вона ще жила на спецпоселенні в Сибірі. Тут зустріла свою долю – “бандерівця” з Лановеччини Олексія Нагорного. Чоловік був станичним УПА, у 1944 році був заарештований та засуджений до 10 років каторги в Норильську. В 1955 році повстанці побралися, а у 1956 у них народився первісток – син Зеновій. У Сибірі в 1961 році вони народили й донечку Олю. На Батьківщину родина політв’язнів Нагорних приїхала у 1965 році. Приписалися в Збаражі. На зорі незалежності України подружжя брало активну участь у відродженні Воскресенської церкви й усіх національно-патріотичних заходах.

З Богом і Україною в серці поважний ювілей невільниця заполярного концтабору Горлаг відсвяткувала у колі рідних і друзів 16 червня.

Ярослава Сидорівна Нагорна – щаслива мама, бабуся чотирьох онуків і прабабуся трьох правнуків, яка зуміла прищепити любов до України своїм нащадкам.

– Мама нам багато розповідала про каторгу, підпільну роботу, – каже донька ювілярки Оля Парій. – Але нещодавно перенесла мікроінсульт, хворіє, тож їй нині важко пригадати про пережите, поділитися спогадами. Тато помер багато років тому. Проте батьки встигли запалити у наших серцях іскру любові до України. І хоч нас із братом доля закинула в далеку Італію, не забуваємо Батьківщину. Намагаємося там гуртуватися, переживаємо за долю України, допомагаємо нашим воїнам, зокрема пораненим землякам.

Світлана Боднар, “Номер один”.

Прокоментуйте...
Бажаєте аватар? Завантажте на gravatar!